Читати книгу - "Звільніть золоте лоша. Ковзанка, Лаура Синтія Черняускайте"

ПАРУБОК: Можливо, вона голодна?

ТАНЯ: Ні. Це я голодна. А дитина... просто маленька... (Таня розстібає йому ширінку штанів і засовує туди руку.) Йой, який маленький. (Відсахується вбік, дивиться на нього з очевидним докором, ніяк не може повірити.) Коо-отику?..

ПАРУБОК (винувато): Ну... Ми ж не самі... Я ж на роботі...

ТАНЯ: Тобі тут не місце. (Стає на коліна і прикладає рота до розстібнутої ширінки.) Ти — льотчик. А здавати в прокат ковзани — деградація. Добре, що ніхто з наших знайомих не бачить...

ПАРУБОК: Таню, не треба. А якщо хтось побачить?.. Знов... вилечу... з робоо-оти... O!..

ТАНЯ (говорить невиразно, бо в роті перешкода): І чудово! І прямо в літак! І просто в синє небо. Ти мій льотчик... Літунчику мій...

У віконці з’являється голівка дівчинки. Вона айкає й одразу зникає. Незабаром з’являються дві голівки... Хихикають.

ПАРУБОК (відштовхує Таню від себе і защіпає поспіхом ширінку): Таню!.. Таню, іди додому!

ТАНЯ (похмуро): У тебе навіть не стоїть.

ПАРУБОК (не на жарт розлючений): Іди, я сказав! Мерщій!

ТАНЯ: Котику, з тобою так уперше.

ПАРУБОК: Іди... до дідька!(Поправляє штани.) Ну, йди вже, поїж!.. Забирайся звідси!

ТАНЯ (ображено надуває губи, здається, що зараз заплаче): Ти мене не хочеш! Ти мене не кохаєш!

ПАРУБОК: Хочу. Кохаю. Тільки не тут!

ТАНЯ: Якщо кохаєш, мусиш і тут!.. А я, дурепа, до солярію сходила... Думала, що засмагну, як Памела, зваблю тебе... тричі за ніч... І більше ти не вештатимешся... Ти де був того разу? Так і не сказав!

ПАРУБОК: O Боже! З друзями пиво пили!

ТАНЯ: З якими друзями? Я подзвоню їм і запитаю. А вони мають дружин?

ПАРУБОК: O Боже! Таню!..

ТАНЯ: Ось чому в тебе не стоїть — він із друзями пиво п’є! Там, де друзі й пиво, завжди знайдуться й дівки. А я сиджу вдома. Що не з’їм — усе вертаю назад. У дитини температура височезна. Мати телефонує щоп’ять хвилин і мозок виймає: «То як, не повернувся ще твій? От побачиш, заарканить його якась барна муза-завсідниця!..». І як я маю почуватися?

ПАРУБОК (ніжно). Таню, не плач. Туш потекла.

ТАНЯ: Ой, де?..(Дивиться у дзеркальце.) Я страшна? Страшна я?

ПАРУБОК: Нестрашна.

ТАНЯ: Але й не красуня?..

ПАРУБОК: Красуня.

ТАНЯ: Памела?

ПАРУБОК: Памела.

ТАНЯ. Ти мені дивись. Дізнаюся, що переспав з іншою, накладу на себе руки.

ПАРУБОК: Не дізнаєшся...

ТАНЯ: Як це? Одразу дізнаюся. Запах видасть і твій пісюн.

ПАРУБОК: Таню, я благаю... Іди вже додому.

ТАНЯ: Що я там робитиму сама?

ПАРУБОК: Ти ж з дитиною...

ТАНЯ: Ай, вона спить і спить. Нема з ким поговорити. Сумно.

ПАРУБОК: Подзвони подрузі.

ТАНЯ: Нудно мені з нею.

ПАРУБОК: Подивися телевізор...

ТАНЯ: Набридло.

ПАРУБОК: То що, Ізабель уже зізналася Хуліо?

ТАНЯ: Не встигла. Роксана завадила. Але мені так здається, що сьогодні вона викладе всю правду.

ПАРУБОК: Нехороша, нехороша та Роксана... Ну, біжи, бо зараз почнеться.

ТАНЯ: Коли повернешся?

ПАРУБОК: За кілька годин.

ТАНЯ. Спробуй раніше прийти, гаразд? Людей же нема. Гаразд?

ПАРУБОК: Гаразд.

ТАНЯ(виштовхує візочок): Сумуватиму без тебе, котику.

ПАРУБОК: Таню?..

ТАНЯ: Що?

ПАРУБОК: Ти поїж.

ТАНЯ: Aгa.

Виходить.

Сцена 5

Залізничний вокзал. Лючя чекає на поїзд. До таксофона кидається схвильована Таня. Вона тремтячими руками набирає номер. Їй це не вдається.

ТАНЯ (істерично): Він що, не працює?

ЛЮЧЯ (не почувши): Прошу?

ТАНЯ: Не працює?..

ЛЮЧЯ: А я не знаю. Можливо.

ТАНЯ (ридає): Він не працює! Не працює!

ЛЮЧЯ. Щось сталося?

Пауза.

Лючя уважно вдивляється в дівчину і раптом її впізнає.

ЛЮЧЯ: Вам треба терміново подзвонити? Візьміть мій мобільний.

ТАНЯ: Ні. Мені не треба подзвонити.

Таня розвертається та йде собі.

ЛЮЧЯ: Зачекайте! (Біжить за нею.) Ви куди?..

ТАНЯ: Не знаю. Можливо, під поїзд?.. Я хотіла поїхати до мами й повіситися на її яблуні. Прямо під вікнами її кухні. Щоб вона виблювала, коли їстиме свій здоровий сніданок... Проте шкода грошей на квиток. Може, ліпше одразу під потяг!

ЛЮЧЯ: Чому ви так... про маму? Ви посварилися?

ТАНЯ: А з ким іще мені сваритися?

Лючя бере Таню під руку, підводить до лавки й усаджує її. Витягує пачку цигарок, пропонує Тані. Потім закурює сама.

ТАНЯ: Дякую, мені не можна.

ЛЮЧЯ: Чоловік забороняє?

ТАНЯ: Звідки вам відомо, що я маю чоловіка?..

ЛЮЧЯ: Такі дівчата завжди мають чоловіків. Зазвичай ті забороняють їм курити...

ТАНЯ: Не забороняє. Я вагітна. (Повідомляє так, наче про найбільшу в її житті трагедію.)

ЛЮЧЯ: Знов?.. (Розуміє, що ляпнула зайве...)

ТАНЯ: Чому «знов»?

ЛЮЧЯ: Ну, ви скидаєтеся... на молоду матусю.

ТАНЯ: Така жахлива?.. Усе, після шостої я більше не їстиму! (Починає плакати.) Першому лише восьмий місяць... Навіть не сподівалася, що вже можна... так скоро... Господи...

ЛЮЧЯ: Припиніть. Це ж щастя. Така молода і будете мати двох діток. Спочатку все видається похмурим і чорним... А коли немовлята підростуть, почуватиметеся, ніби їхня старша сестра. Інші жінки вам заздритимуть!

ТАНЯ: Справді?

ЛЮЧЯ: Справді, справді. Знаєте, що? До мого поїзда ще є час. Ходімо, купимо собі щось перекусити. Ви така худенька, мов стеблинка. Мабуть, першу дитину грудьми годуєте?

ТАНЯ: Що ви! У мене молока нема. Ми її годуємо сумішами.

ЛЮЧЯ: Сумішами? Тоді нічого. Виживе. Ви подумайте й про себе. Жінка має бути кругленькою. Вона ж мов комірчина. Діти й чоловіки беруть у нас усе, що маємо найліпше.

ТАНЯ: А я і є комірчиною. Подивіться, який зад. (Лючя поблажливо обводить поглядом охлялий Танин задок.) А після цього стану ще ширшою... (Упивається очима в тарілку з пловом, що принесла для неї Лючя.) Ні!..

ЛЮЧЯ: Так! Хто втовкмачив вам у голову, що ви товста?

ТАНЯ: Мама...

ЛЮЧЯ: Ну, на вашому місці... я теж на неї злостилась би.

ТАНЯ: Ах! Я не взяла з собою грошей... Вилетіла з дому, у чому стою...

ЛЮЧЯ: Пригощаю.

ТАНЯ: Я десь вас бачила...

ЛЮЧЯ: Можливо, когось нагадую. Ви їжте.

Таня копирсається в тарілці. Лючя, підперши рукою підборіддя, спостерігає за нею. Вона ледве приховує свою цікавість.

ЛЮЧЯ: У світі нема ближчого зв’язку, ніж той, що зав’язується між матір’ю й дитиною. Між чоловіком і жінкою цього не буває навіть у пік їхнього кохання.

Таня жбурляє виделку і плаче.

ТАНЯ: Я не народжуватиму цього. Я його ненавиджу. Він мене тисне.

ЛЮЧЯ: Який уже строк?

ТАНЯ: Два місяці. Ще можна забрати.

ЛЮЧЯ: Цить! Він іще не може тиснути. Вигадуєте. Мабуть, це від утоми.

ТАНЯ: Я товста й огидна. Жеру, як свиня. Знаєте,