Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

У вірт входила майже вся Україна. «Віртуозну Гру» чекали весь рік, як Різдва чи Дня Незалежності, тому це було наче свято. Та й у загальній чатзоні сьогодні перебувало так багато гравців, що яблуку ніде було впасти. Президент традиційно виголосив промову, побажав удачі всім гравцям, прозвучала фраза «Нехай переможе найкращий чи найкраща!», натиснув жовто-блакитну кнопку і гра стартувала.

Раніше, коли Платон брав участь у грі вперше, вони теж із друзями товклися у флудилці, так роблять всі нуби. Загальний обшар вірту притягував, як магніт, хотілося, щоб усі бачили, що ти теж учасник гри нарівні з усіма, щоб помітили, який ти крутий віртак!

Який там віртак! У перший рік хлопець вилетів на третьому етапі, пройшовши тільки «кроси», «крафти» і «страти». Як і його друзі. Пізніше став хитрішим і мудрішим.

По-перше, винаймав індивідуальний кабінет. Так-так, у грі теж платили гроші! За усамітнення. Виклавши певну суму, можна було отримати окремий кабінет, подалі від натовпу, щоб сконцентруватися, відпочити, просто подумати над завданнями, які потребували мислення й логіки, а не фізичних сил. За екіпіровку. Зброя, захист, посилювальні чи лікувальні засоби, певний елементарний транспорт... За зовнішній вигляд. Дозволено було входити в гру в новому образі, не чоловіком, а навпаки, жінкою, або якимось монстром, роботом, твариною. Будь-ким. Та за це теж слід було викласти якусь суму.

Але такі умовні чіти використовувалися лише на перших рівнях. І перші рівні – це був просто глобальний відбір, що висовував наперед найкращих, найсильніших, найрозумніших і найбільш підкованих під віртуальну реальність. Після п’ятого – вся ця позірність зникала, оскільки починалася власне серйозна гра й боротьба за вихід на фінальний шлях. Як правило, на сьомий-восьмий рівень вже переходили десь із кілька сотень гравців, а після дев’ятого – часто не було й п’ятдесяти.

І от, коли закінчувався відбірний етап, що тривав десять рівнів і десять днів, і коли в Грі залишалися основні претенденти на фінал, справді сильні гравці, відлік починав іти, як у футболі. Одна шістнадцята фіналу, одна восьма, одна четверта і одна друга – такі правила започаткував пан Серж Гармаш, автор «Віртуозної Гри», її власник, основний спонсор та за сумісництвом, як жартували в народі, «король» і власник-монополіст суперпотужної мережі виробництва та продажу «Вірт+Реал», що забезпечувала всю країну одягом та аксесуарами для віртуальної реальності. Він був пошановувач не тільки вірту, але й футболу. Правда, звідти запозичив лише систему відбору в грі.

Платон увійшов, одразу ж купив індивідуальний кабінет і, всівшись там за віртуальний комп, знову просканував простір. Ембері не пеленгувалась. Хлопець помітив чимало знайомих: тут були його батьки, Фокс, співробітники з роботи, і навіть Фред, телефон якого колись Ембері закинула йому в особисту хмару, а він і досі не видалив.

Коли сідав у вірткрісло, Платон прийняв пігулку з тих, яку всучив йому офісник. Була без смаку, як і звичайна, ледь-ледь пощипувала язик. І він заспокоївся: звичайний засіб від звикання до віртуальної реальності. А про особливі властивості, звичайно ж, придумано, щоб упхати клієнтові рекламний продукт.