Читати книгу - "Лівія з роду Воранор, Сафі Байс"

Лів піднялася сходами до спальні. Ліжко стояло запарвленим, ролети піднято, ворс на килимі не прим'ятий — все так, як вона залишала. Жодних ознак присутності Андре.
— Як поживає милий брат Артур? — прозвучало в неї за спиною.
Лів мимоволі здригнулася від несподіванки і повільно обернулася. Обличчя Андре здавалося незворушним, чоловік був у своєму домашньому багряному халаті, поділ якого розвівав легкий протяг.
— Так само весело, як і раніше, тільки з більшим розмахом, — закликаючи собі на допомогу весь свій самоконтроль, відповіла Лів.

— Двісті тридцятий день народження. Так, ювілей, гідний розкішного святкування, безбарвним голосом зазначив чоловік.
— Не знала, якщо чесно, що йому вже стільки, — зізналася дружина.
— Що ти ще хочеш сказати чесно? Чи, знедавна, чесність тобі невластива? — голос Андре став грубішим.
— Вибач, — Лів опустила очі.
— Кохана, я, звичайно ж, вибачу, — вампір наблизився й обняв її за талію однією рукою, — але хіба ти не могла сказати мені, що просто хочеш побачити брата?

— Я казала тобі це багато років поспіль, поки нарешті не зрозуміла, що це просто крик в пустелі, — голос жінки зрадливо здригнувся.
— Чого ти боїшся, моя дівчинко? — поцікавився Андре, поклавши руку на її горло. — То боїшся, що голос починає тремтіти. Хіба я можу вдарити тебе? — його рука трохи стиснулася. — Чи вбити? — він стиснув шию Лів ще дужче. — Ні, кохана моя, — хватка послабилася, і рука зісковзнула по грудях жінки до її талії, — тебе я можу тільки любити. — Наступного разу поїдемо до Артура разом.

Він відпустив дружину і попрямував до виходу, але у дверях обернувся:
— Жаль тільки прощатися з нашою нічною зміною. Але ще більше жаль, що вони проміняли мою довіру на твої подарунки. Крадені подарунки.
— Андре, не карай їх, — Лів схопила його за руку.
Насправді вона не мала жодної надії, що чоловік до неї прислухається.
— І хоч відмовляти тобі дуже важко, зараз саме той випадок.

Андре зник. Лів вибігла на балкон. Вона цілком готова була побачити, як її чоловік скручує голову одному з охоронців, потім іншому. Після чого заламує найближче дерево, швидше за все, один з молоденьких персиків — вони ростуть близько до воріт. І фінальна сцена — два трупи, прохромлені дерев'яними кілками. Але нічого подібного на подвір'ї не відбувалося. Андре щось говорив охоронцям, вираз його обличчя був дуже суворим. Ті навперебій намагалися виправдатися. Потім вони обоє завмерли, наче перетворилися на статуї.

Той, якому Лів віддала рецепт, засунув руку у внутрішню кишеню піджака, витягнув листочок і віддав Андре. Після цього все в тому ж гіпнотичному трансі вони вийшли за ворота і пішли дорогою в напрямку найближчого міста.
— Треба розуміти, ти їх звільнив? — Запитала Лів чоловіка, який вже опинився поруч з нею на веранді. В руках у нього було два келихи з багряною рідиною.

— Не звинувачуй себе, — якомога м'якше сказав вампір. — З невірними слугами завжди слід так чинити.
Вона нічого не відповіла, тільки осушила келих і відразу ж пішла.
— Стій! — Андре загородив їй шлях на сходах. — Так не піде. Ти не можеш ображатися на мене вічність. Це ти втекла, а мені тепер відводиш роль винного?
— Я вже перепросила, — спокійно відповіла Лів. — І не маю наміру повторювати це знову і знову, — вона ковзнула повз нього вниз сходами.
— Сьогодні відбудеться важлива зустріч, — він пішов за нею. — Буде багато людей, які мене цікавлять.
Лів зупинилася, але так і стояла до чоловіка спиною.

— Тобі потрібна ефектна супутниця? — спитала вона.
— Так, — він наблизився і обережно обійняв її. — Найефектніша з усіх нині існуючих під Сонцем і під Місяцем.

Напруга Лів розтанула і випарувалася. Вона знову відчула те, що завжди відчувала в обіймах чоловіка — ніжність, захищеність, іскорки пристрасті, які танцювали її шкірою. Його пальці з легкістю звільнили тіло Лів від сукні. Вона зісковзнула спочатку з неї самої, а потім ще з кількох сходинок вниз. Руки Андре підхопили дружину, щоб віднести її туди, де вони за останній місяць бували разом так рідко  — в подружнє ліжко.
Ввечері, коли сонце вже тонуло в морі, і тільки останні його промінчики ще грали червоним золотом на поверхні води, Лів уже була вбрана у вечірню сукню відтінку бордо. Її волосся елегантно трималося у високій зачісці, а на обличчя лягали останні штрихи макіяжу. Покінчивши з цим, вона вирушила у гардеробну на пошуки відповідних туфель. Її погляд зупинився на чорних із підборами середньої висоти. Затрималася на кілька секунд, задумавшись, чи знадобиться їй клатч. Кілька маленьких сумочок лежало на широкій лакованій полиці. Лів вирішила, що цей предмет туалету сьогодні їй зовсім ні до чого, але машинально взяла свій улюблений, який колись, вже досить давно, сама зробила, — чорний, по центру його прикрашала срібна брошка у формі руни Інгуз. Це була одна з небагатьох родинних коштовностей, що залишилася у Лів. Вона пам'ятала, як її мама одного разу відколола брошку від своєї зеленої оксамитової сукні і прикріпила до білого мереживного вбрання дочки. Це сталося напередодні Нового року. У бабусиному будинку було ще гарно та затишно. Посеред вітальні стояла висока ялинка, кімната прикрашена блискучими скляними кульками й пишними шовковими бантами, заставлена ​​червоними та білими свічками. Всюди відчувався запах хвої і воску.

«Це — Інгуз — давньогерманська руна, символ продовження роду, — якимось особливим, майже урочистим голосом, промовила Аланія, погладжуючи волосся доньки. — Ти знаєш, наша сім'я не найчисленніша на цьому світі. Тим більша на тобі відповідальність за майбутнє покоління. Тепер ти єдина, хто може продовжити рід Воранор і не дати йому повністю зникнути в небутті».
Лів і не подумала тоді запитати:
«А як же Артур?».