Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Ніч пройшлася бульдозером по мені, і я зовсім не відпочила. Мої нерви були натягнуті до такої межі, що будь-який звук дратував, а блакитне світло ніби випалювало очі. Реакції та рухи в мене теж були трохи уповільнені. А ще чомусь мені здавалося, що щось завадить «міс Піґґі» поїхати...

Але коли ми прийшли на ранкове Тренування зі зброї, і моторошного Тренера Сінга там не було, я з полегшенням видихнула. Заняття проводили, як завжди до того, Тренер Спарк — невисокий, але спортивно підтягнутий, досить жвавий та енергійний чоловік років 30 азіатської зовнішності, та Тренер Шот — висока, лиса, струнка, але м'язиста жінка років 40 з майже чорничним кольором шкіри. Обидва Тренери з повагою поставилися до мене та мого призначення на посаду Помічника Тренера. А Тренер Шот й до цього завжди була добра до мене. А у минулому році вона навіть наполягла на тому, щоб я розвивала свої навички з метання ножів та сюрикенів. Отже, наразі поки я з ще декількома Учнями відпрацьовували нашу майстерність на манекенах, мої друзі — Ред, Бетті та Кейл — пішли разом з Тренером Спарк в іншу частину Багатокутника здобувати нові навики з інших видів холодної зброї. Тіс же з невеликою групою Учнів вивчали складну техніку нунчаків. Тіс завжди гарно справлявся з цим видом зброї, а ось інші — ні. З боку це виглядало досить кумедно. І я не змогла втриматися й пирснула, коли один незграбний та не досить жвавий хлопець вдарив собі по лобі нунчаками.

Фізичне навантаження трохи допомогло прибрати мою нервовість та зосередитися, тому решта Тренування пройшла на диво спокійно. І навіть ніхто не поранився, що бувало доволі рідко.

За сніданком ми майже не розмовляли з друзями. Обстановка була якась напружена. З боку все виглядало так, наче ми всі вперто уникаємо того факту, що день народження Тіса вже відбувся. Сам же Тіс з цього приводу теж нічого не сказав.

Збори на Стройовому Плаці проводили Тренер Ферлес і Тренер Ізі. Нічого важливого чи жахливого вони не повідомили. Лише сухо оголосили про новий статус Тіса, який став тепер Майже Дорослим. Тільки декілька Учнів повернули голови до нього. Сам же Тіс ніяк не виявив своїх емоцій. Я думала, він засмутитися. Або навпаки зрадіє... Але він був байдужим. І це було дивно.

«Може, він не зрозумів ще... Не усвідомив...»

Отримавши своє призначення на роботу, ми швидко розійшлися. Привітати Тіса з днем народження так, як це було кожного року, я не встигла. Хоча, якщо чесно, як це було завжди, я вже не хотіла…

 

***

Сьогодні я працювала на Прачці з Еббою, і решту друзів не бачила до кінця робочого дня. Що дуже нервувало мене. Бо нормально з іншими ми так і не поговорили.

Коли я запитала Еббу про вечірку, мовляв, чи все готово — вона лише знизала плечима.

— Твоє завдання вивести нас увечері, після Відбою, з будівлі та провести до Кулі... А далі... — вона весело підморгнула мені, завантажуючи брудну білизну у візок.

— Еббо... — мій голос зрадницьки здригнувся, бо я дуже нервувала.

— Ріко, — личко моєї маленької подружки розпливлося у широкій усмішці, — все буде добре — я це вже казала!

Я насторожено глянула на неї.

«Вона знає чи ні про...»

— Ти знаєш, що я хочу...

— Так! — перервала мене Ебба, озираючись навколо. — Я ж кажу, все буде добре! — Понизивши голос, додала: — Навіть те, що ти замишляєш.

Я нервово проковтнула.

— Ти знаєш, навіщо?

Вона замотала головою.

— Ясно... — на душі було якось паскудно.

— Але я впевнена в тобі, Ріко, — вигукнула мала жваво. Потім знов озирнувшись навколо, тихо додала: — Якщо ти вважаєш, що це потрібно... Я вірю тобі! І Тіс також. Хоч і не каже про це ніколи.

Ми з нею синхронно всміхнулися. У цей момент Наглядач гучно заволав, щоб ми не зупинялися, і ми продовжили свою нудну роботу.

— Як ти себе почуваєш? Ну, після… Коли ти… — я зітхнула, штовхаючи свій візок поруч з Еббою. — Справляєшся?

Ебба весело підморгнула мені.

— Ніколи не почувала себе краще! Тепер я не просто маленька полохлива дівчинка... Я частина... чогось... Чогось грандіозного! — вона зупинилась та підняла руки вгору.

— Еббо, ти не знаєш усього... — Я відчула, як у мене по спині стікає цівка поту.

— Впевнена, мені це й не потрібно, — криво посміхнулася мала. — І знаєш, ще що?

Я стримано замотала головою.

— Я починаю згадувати... — ледь чутно прошепотіла мала.

Мої брова поповзли вгору, і відвисла щелепа. А потім  я хрипко запитала:

— Що згадувати?

— Себе! — вигукнула голосно вона, я шикнула на неї. Ебба кивнула та продовжила більш спокійно: — Ту частину життя, коли я... Ну, ти розумієш, га?

— Ту частину, що забрали? — мені стало ніяково.

Вона кивнула головою.

— І що... Що ти згадала? — ледь вимовила я, нервово озираючись навкруги.

Лагідна усмішка торкнулася її губ, а потім Ебба тихо відповіла:

— Сестру.

Я відсахнулася від неї, але дівча ніби цього не помітила та продовжила трохи відчуженим голосом:

— Ти пам'ятаєш мій медальйон? — Я кивнула. — Це вона. Це її фотографія там. Її звуть Гіл... Гілдеон...

— А батьки? Їх ти пригадала? — знов машинально мої брава поповзли угору.

— Ні... Поки ні.

— А звідки ти, хто ти, згадала?

— Ні.

— А своє ім'я? Ти не згадала? — не вгамовувалась я — палила в неї запитання за запитаннями. Бо новина про повернення спогадів до Ебби мене вразила. Я навіть не встигла замислитися по те, чи доречні ці запитання...

Личко моєї маленької подружки спохмурніло, і вона похитала головою.

— Поки теж ні... Але я постараюся... І знаєш що ще? — Мала нахилилася дуже близько до мого обличчя. — Здається, я потрапила сюди не випадково... У цю Колонію… Це було... — Ебба не договорила, бо повз нас пройшла Доросла, і нам довелося продовжити роботу.

Ми попрямували до величезних чанів. Коли зупинились, Ебба нарешті закінчила своє попереднє зізнання: