Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Тож я впевнена, що моє потрапляння сюди було заплановано.

— Навіщо комусь відправляти тебе сюди? — здивовано запитала я. — І хто це міг бути? Твої батьки? Сестра?

Ебба знизала плечима:

— Поки не знаю. Але навіщось же сюди відправили Реда та інших, чи не так?

Я не відповіла. Ми почали мовчки викидати брудну білизну в чан. Я робила все це досить машинально, навіть не замислюючись. Але думки про зовсім інше просто виїдали мій мозок…

«Я шокована зізнанням Ебби… Все це дуже дивно… Якщо це правда, і Ебба опинилася тут теж не випадково, як Ред, як інші… то… Чому Дорослі з Міста ховають тут своїх дітей? Невже там так погано? Дідько, та невже не було б краще самотужки захистити своїх дітей, ніж…? Може це все пов’язано з вакцинацією? Можливо, це єдина можливість? Можливо, навіть гроші й влада не допомагають захистити Дорослим своїх дітей у Місті? Гм... Таємниця на таємниці! Ще й Ред тут зі своїм… «заради тебе…» — він це серйозно? Він серйозно піде проти батька? ЧОМУ? НАВІЩО? А-а-а, в мене зараз голова лусне від думок! А ще мій стан… Мене виснажують всі ці «гойдалки» з моїм настроєм… А ці дивні марення… Трясця, та ЩО ВОНО ВЗАГАЛІ ТАКЕ?! Здається, що я божеволію… І порадитись немає з ким… а стільки питань… І де шукати відповіді на все це? В Архіві? А якщо там я нічого гідного не знайду… Що тоді? Кристаль — багато чого не пам’ятає… Ред — або щось приховує, або дійсно не все знає… Інші — вони, здається, знають ще менше, ніж я… От би поговорити з усіма і скласти загальну картину… Але ж ні… Всі тримають свої таємниці при собі… Ой, та годі вже скиглити! Почну сьогодні з Архіву, а там… поживемо — побачимо!»

Через якийсь час мовчазної праці я запитала у Ебби:

— Ти приготувала подарунок Тісу?

Куточки її губ піднялися, і вона кивнула головою.

— І що це?

— Сюрприз! — загадково всміхнулася мала. Я зітхнула.

«Минула Ебба не мала такої кількості таємниць... От дідько!»

Я подивилася на мою маленьку подружку — вона з радісним виразом обличчя кидала білизну в чан. Я трохи заздрила їй... Ця нова Ебба була для мене місцями дивно-чужою, але саме вона й змушувала повірити в те, що надія є. Що ми обов’язково будемо щасливими. Що ми все зможемо. Що все подолаємо. І, здається, я дійсно вірила в це. Мені хотілося вірити...

— А ти що йому подаруєш? — раптом запитала вона, і вираз її обличчя став якимось підозріло хитрим.

Я знизала плечима:

— А що я можу йому подарувати?

Мала загадково всміхнулася.

— Що? Ти щось про це знаєш? — насторожилася я. — Бачила?

— Ну-у-у... Так, я щось бачила, — сказала вона, стаючи ще більш дивно-загадковою.

Десь всередині я відчула якийсь супротив, і мені явно не подобалась ця її гра в «загадки». Я хотіла Еббу дещо запитати, і тільки-но відкрила рот, але вона мене випередила:

— Видіння не стабільне... Ти вагаєшся.

— Виходить, я ще не ухвалила рішення? — зосереджено наморщила я лоба.

Ебба розпливлася в широкій посмішці.

— Хто знає! Може ти просто намагаєшся збити мене з пантелику, — захихотіла вона.

— Еббо, — гукнула я, коли дівча покотила пустий візок назад до купи брудної білизни. Вона зупинилась та обернулася. — Як гадаєш, я можу також... як ти... бути такою... Як ви всі...

Мала повернулася до мене. Її личко було дуже серйозним у цей момент.

— Я в цьому й не маю сумніву! — відказала вона впевнено. Трохи подумавши, додала: — Мені здається, я це завжди знала. Ти особлива, Ріко! Не сумнівайся!

— Тоді які у мене здібності? У чому моя особливість? — я пильно дивилася в її сірі пронизливі очі. Серце зараз гупало десь у вухах. Я знов відчула як по спині потекли цівки поту.

Ебба знизала плечима.

— Поживемо — побачимо! — відповіла мені моєю ж улюбленою фразою.

Я тяжко зітхнула:

— Можливо, ти маєш рацію... Не варто прискорювати події.

 

***
 

Після роботи, не чекаючи Ебби, я забігла додому, помилась, передяглася та поспішила до Їдальні. Хотілося встигнути перекусити до появи решти, тому я схопила булочку й склянку з якимсь енергетичним напоєм, який нам періодично давали. Швидко поївши стоячи, майже поряд з роздавальною, та поставивши склянку на тацю біля Мийки, я помчала до виходу. У дверях я зіткнулася з Редом.

— Ріко? Ти що — вже... поїла?  – здивовано спитав він. Його чубчик впав зараз на праве око, надаючи обличчю хлопця привабливо-загадкового вигляду. Я трохи розгублено кивнула. — Трясця, а я хотів з тобою про дещо поговорити? — У його голосі відчувалися збурені нотки. —  Як ти себе почуваєш? — чомусь спитав він, зосереджено розглядаючи мене.

— Нормально. А що? — буркнула я. Дуже не хотілось зараз це обговорювати.

— Слухайте, може, ви поговорите в іншому місці? Я ж їсти хочу! — вигукнув Кейл, протискаючись між мною та Редом. Блондин підморгнув мені, а потім ледь торкнувся своїм тілом мого, і я вловила його запах, злегка солодкувато-терпкий, з якоюсь приємною гіркуватістю та свіжістю...  та чомусь такий привабливий зараз для мене. У голові почало макітриться, коліна затремтіли та якесь дивне хвилювання охопило все моє тіло… Приємне хвилювання…

— Кейле, ти сама тактовність! — криво посміхнулася я, намагаючись зосередитися на обличчі Реда, відволікаючи себе тим самим від дивних думок про Кейла та своєї реакції на нього.

— Це точно, — зиркнув на друга Ред, приходячи мені вчасно на допомогу.

— Я що — винен, що ви вирішили обмінюватися люб'язностями на порозі Їдальні... Дивіться, який натовп зібрали, — і блондин кивнув за спину Реда. Я струснула головою розганяючи дивні флюїди Кейла остаточно.

Ми з Редом одночасно подивились туди, куди вказав блондин. На вході зібралося чоловік із десять, які мовчки спостерігали за нами трьома.

«Дідько! Знов зайва увага...»

Я насупилась. Ред жваво підморгнув мені:

— Скоро побачимось!