Читати книгу - "Заклятий козак"

Знявши шапку, Голіцин перехрестився. Перехрестився і Яковлєв, а за ним і всі москалі.

- Рушай! З Богом! - махнув рукою воєвода.

Сотні весел скаламутили воду; байдаки один за другим, як качки на тихій воді, попливли поміж крамницями. Близько біля берега їх підхопила течія і вони шугнули у Дніпро.

Попутний вітер віяв по дорозі, бистрінь була страшенна; байдаки з туго напнутими вітрилами птахами полинули на низ…

Вже смеркало. Від вечірнього проміння на водяній поверхні буцім кармазин послався. Довгі дебелі весла глибоко вгрузли у вали-хвилі; на тих хвилях байдаки перекачувались наче на рублях: згори вниз, згори вниз… Весла лишали на воді сліди-брижі, але набігала нова хвиля и змивала їх.

Байдаки пливли хутко, здавалося навіть, що вони не пливуть - на місці стоять, а пливуть Дніпрові береги: правий, крутий, - України, що взявся весь узгір’ям, і лівий, низький зелений, - берег гетьманщини, що ген-ген здалека бовванів.

У Дніпрі вода клекотіла, як клекотить у чавуні окріп на огні. Байдаки обгонили дерева, вирвані з корінням, копиці, стіжки, скирти, сажі, гроби, хати й комори рублені.

Ось і смеркло. Червоне сонце шугнуло за пруг землі; темна сутінь - перший поцілунок ночі - тінню просунулась по землі… Запашний квітневий вечір змінила чарівна тепла ніч.

В темній блакиті високої високості лупають ясні зорі. Немов у велетенськім люстрі відбиваються вони в каламутних Дніпрових хвилях. Багато їх, без ліку; як буває багато цвіту жовтої бабки ранньої весни на луці.

Правий, високий берег, кинув у воду довгу-предовгу тінь; вона сягнула трохи не через увесь Дніпр. Тисячі лугових солов’їв злились в однім співі, їх щебетання - се сон чарівний, воно так же вільно лине в повітрі, як і пахощі запашних квіток.

Ніч була не темна й не ясна. Незримою рукою вона розлила в повітрі свої чари - жадобу втіх, прагнення насолоди. Сонні марева попливли понад берегами. З прибережної високої могили чорною опукою звився догори дух невідомого лицаря, що поліг у бою й запугав пугачем, аж луна розійшлася туманом. В лузі щось заквилило немовлям. Дико зареготало котячим голосом. В озерах заплюскотали наполохані риби. І знов тиша.

Аж се на переднім байдаку котрийсь москаль затягнув пісню:

«Вніз по матушкє по Волгє…»

Може він хотів розігнати нею тяжку тугу?..

Зчудувався «сивочолий» Дніпро. Вперше йому довелося нести чужинців на своїх хвилях… Обурився козацький батько, і на повороті, де збилось багато деревень та уламків від зруйнованих будівель, аж ніби острів виріс із руїн, він так закрутив московськими байдаками, що трохи їх не поперевертав. Москалі залишили пісню, бо треба було рятуватись; а потім якось забули про неї…

Глупа північ… Все спить: повітря, земля, вода, птах, звір і чоловік… Лише зорі в небі не сплять… І раптом зірвався вітрець, передвісник ранку, стиха заграв короговками біля ратищ. Ніч минула. Зорі дмуться і гаснуть. Небосхід натягає на себе пишні шати. Вітер набравсь потуги, шарпнув вітрила й напнув їх, Байдаки здригнули, заскрипіли весла, заграли хвилі… Сонце ще було десь за пругом землі, а сон в образі прозорого туману вже втікав геть.

Вчетверте сонце сходило як виїхали московські байдаки із Києва. Трипілля, Канів, Золотоноша, Черкаси й Кременчук - вже далеко зостались іззаду, а Яковлєв за весь цей час ні разу не причалював до берега. До лівого - небезпечно було, могли ненароком наскочити мазепинці; а до правого - не було чого й причалювати. Бо після останніх війн Дорошенка все Подніпров’я від Трипілля й до Бериславських городків обернулось у пустелю. На п’яту добу, у обідню пору, забовваніла Келеберда.

Яковлєв звелів стерничим навертати байдаки до берега; він мав на мислі військо піше й кінне висадити вище Келеберда щоб захопити містечко зненацька.

Причалили. Все військо вийшло на берег і стало в шик. На байдаках зосталися лише стерничі та по десять веслярів.

- Чи всі готові? - спитав перегодом полковник Яковлєв.

- Всі готові, - відповіли старші.

- Рушай!

Військо й байдаки рушили разом; військо скорою ходою пішло на Келеберду, а байдаки униз за водою, щоб причалити до берега на милю нижче.

Час був по обіді; У містечку панував сонний спокій. Дехто ліг по обіді відпочити; базар вже давно роз’їхався і крамарі навіть крамниці позапирали. Як де й було людно і гамірно, то се в запорозьких шинках; до речі буде сказати, що в Келеберді запорожці самі продавали горілку. Чумаки-соляники із мазницями, крамарі, запорожці вештались із одного шинка в другий, ї не ради того, щоб пити, ні! Душа душу шукала, щоб з ким поговорити, поділитись думками та міркуванням. В деяких шинках були запорожці, котрі під Сокілкою власноручно били москалів… До лицарів тепер доступитись не можна було: і крамар, і чумак, і нетяга, і козак городовий - кожен хотів звернути на себе увагу такого лицаря! Почастувати із власної кишені та краще розпитати, чи доброго чосу завдали запорожці москалям?

Сонце припікало наче влітку; повітря впало, на деревах навіть лист не рухався; збита пилюга на шляху годинами стояла стовпом

Нагло на царині з’явились наче з-під землі московські драгуни й донці. Драгуни із віхтями запаленої соломи полетіли до стріх і, раніш ніж люди спам’яталися, вся царина спалахнула наче свічка. Хати, стіжки, клуні - все горіло ясно; густий дим повалив вгору високими стовпами. Худоба зчинила ревище, коні рвались на припоні, собаки валували… А люд переляканий кинувся городами врозтіч.

Тимчасом донці, наче вихор, стали вимітати вулиці голими шаблями. Жінка, дід, дитина, козак, віл, кінь, - що лише траплялось їм по дорозі, - падало трупом! Так донці добігли аж до базарної площі і тут вдерлися з довгими списами у шинки! Тут наклали трупу по коліна! Вони майже ніде не зустрічали жодного опору, бо людність не сподівалась нападу і не мала при собі зброї.

Передмістя вже догоряло, коли спалахнуло все містечко, підпалене з чотирьох кутків відразу. Тепер, що лише було живого в городах, стайнях, хатах, вискакувало і перлося на вулицю; худоба й люди збилися в одну купу. Повітря роздирали голосіння жінок, плач переляканих дітей і дикі вигуки донців. А в густім диму, наче в чорних хмарах блискавиці, миготіли голі шаблі. Опам’ятавшись, обивателі схопились хто за зброю, а хто за лушню та натичку. Але вже було пізно чинити опір напасникам, і от майже біля кожних воріт, зціпивши зуби,