Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Земля раптом виявилася хисткою, і мене довелося обіпертися на стіл, аби не впасти. Пані сіла, і мені здавалося, минула ціла вічність, перш ніж заговорив суддя. 

— Присяжні сказали своє слово. Контракт між джином і людиною розірвано. Засідання суду оголошується закритим. 

Він припечатав рішення молотком. 

Цей стук нагадував удар сталевої кулі, підвішеної до стріли самохідного крана. Він відлунював у вухах, не залишаючи місця для інших звуків. 

Так гриміла перемога. 

Не було в моїм житті процесу коротшого, аніж цей, але хіба був важливіший? Десятки років, сам того не знаючи, сторінками кодексів та наукових статей, томів карних справ та судових рішень я йшов до цього дня. Десятки років, сам того не знаючи, на заняттях із ораторського мистецтва, у прохолоді бібліотек, у темряві кінотеатрів і в напруженій тиші судових зал я готувався до цієї промови. Моїми виступами в суді можна було б набити книжкову шафу, моїми попередніми засіданнями — заповнити сітку цілого телеканалу. Але все це тепер не мало значення. 

Я виграв головну справу свого життя. Я виступив із промовою, яку згадаю на смертному одрі. 

Саатчі першим простягнув мені руку. 

— Вітаю, — у його голосі не було ні образи, ні смутку, але й байдужим його теж назвати було не можна. 

Я потиснув її так міцно, як міг. 

— Усе вирішив один голос, — намагався я його підбадьорити, хоча й не був певен, що він цього потребує. 

— У вашому світі все завжди вирішує один голос. Утім, у нашому теж. Ходімо, спущу тебе з небес на землю, — він пожвавився й ляснув себе по стегну. — Нарешті в мене з’явилася можливість сказати цю фразу. 

Я кинув останній погляд на присяжних, вишикуваних у черзі на вихід — хтось із них опинився сьогодні на моєму боці — і рушив за Саатчі. 

Ми знову були в коридорі нечутних дверей. Саатчі йшов попереду в лише йому відомому напрямку. 

Я переміг, але не пишався перемогою. Ніколи мені не доводилося виступати в суді проти друга. Саатчі не був мені другом, але між нами існувала надтонка в’язь стосунків, для якої ще не вигадали визначення, і вона, як на припоні, утримувала мене від насолоди перемогою. 

Поки ми дісталися входу в кімнату джина, нас тричі ледве не звалили з ніг. Але запрошувати мене в своє житло ще раз Саатчі вже не мав наміру. 

— Не прощаюся, — заявив він. 

— Так ми ще побачимося? — здивувався я. 

— Звісно. Аж я ще не розказав тобі анекдот. Хоча, справедливості ради, наступного разу я не встигну його закінчити. 

Якби не лагідний вираз обличчя Саатчі, який мало скидався на сторону, що програла в суді, можна було подумати, що джин погрожує. 

— Чому ж не встигнеш? 

— Бо часу завжди бракує, — Саатчі похопився. — Але я розкажу тобі кінцівку, — і перш ніж я встиг заперечити, вимовив, загинаючи пальцями лапки: «Ти ж сам сказав: у мене є Едем». 

Він постукав по голові, даючи мені зрозуміти, що цю дурницю варто б запам’ятати. Але мене збентежило дещо серйозніше, ніж анекдот. 

— Одне запитання, — я поквапився поставити його до того, як джин знову клацнув пальцями. 

— Давай. 

— Ти казав, що через мене хтось загине. Але контракт розірваний, я повертаюся в своє тіло. Тепер цього не станеться? 

Саатчі поправив комір моєї сорочки, як роблять старі друзі, яким дозволено торкатися деталей твого гардеробу. Його губи торкнула сумна посмішка. 

— Я був неправий, сказав зі злості. Жодної твоєї вини в цьому немає. 

— То нічого не станеться? 

— Станеться. Але з цим, на жаль, ти нічого не вдієш. 

Клац. 

Я опинився в мороці і ще кілька секунд намагався зрозуміти: це світло згасло чи я встиг переміститися в інше, дуже темне, місце? Витягнув руки й наткнувся на холодну кахляну стіну. З-під дверей пробивалася смужка світла. Коли очі призвичаїлися, я роздивився умивальник та унітаз. 

У Саатчі однозначно було почуття гумору — спустити мене з небес у вбиральню. Але, з іншого боку, туалет — найкраще місце в домі, аби зібратися з думками. Я присів на краєчок унітаза. Сьогодні я виграв суд, атакувавши ідею планування, але тепер мені треба розпланувати залишок дня. 

Джин перехопив мене в ліфті, коли я їхав на зустріч із Артуром… 

Артур. Тільки зараз здогад, що осінив мене в домі бізнесмена Шевченка, наклався рамкою на картину поведінки Артура, яку я спостерігав із чужого тіла. Замок сейфу клацнув, задзижчали сталеві засови, відчиняючи важкі двері, а за ними лежала відповідь на запитання: навіщо він видавав себе за мого друга. 

Я намацав кран і підставив обличчя під струмінь холодної води. 

Десь там, у центрі стадіону, лежить вибуховий пристрій, про який треба терміново повідомити поліції. Це першочергове завдання. А вже потім я подумаю про те, як змусити слідчих зробити дактилоскопію президента, — він, тобто я, залишив під сценою чимало відбитків. 

З’ясовувати стосунки з Артуром будемо потім, вирішив я — і відчинив двері вбиральні. І тої ж миті мій план спалахнув, як солом’яна хатка. 

За робочим столом, на якому вишикувалися дві колони лікарняних бюлетенів, із ручкою в руці сидів Артур. Тепер він витріщався на гостя, що раптово вийшов із його туалету. Любий Саатчі повернув мене саме туди, куди я йшов до останньої його з’яви, — у кабінет Артура. 

Заціпеніння минуло, і я не вигадав нічого ліпшого, як ступити крок назад, зачинити двері, постукати і знову вийти з туалету в кабінет. 

— І як давно ти там? — Артур відклав ручку і з посмішкою взявся гризти ніготь; так стоять у зоопарку перед кліткою з жирафом. — Поліція тебе вже замучилася шукати, підозрюючи у викраденні дитини. Тільки не кажи, що весь цей час ти ховався тут. Дитина також у туалеті? 

Усе в цій сцені видавалося несправжнім. Наче двоє найгірших випускників театрального училища вирішили поставити Шекспіра. Ще ніколи Артур не здавався мені таким чужим. 

Що ж, певно, настав час скинути маски. 

— Дитина вже давно у притулку, — я перетнув кімнату й зупинився біля фотографії в рамці. Я бачив її сотні разів, але ніколи не замислювався, що ж на ній зображено. Тепер