Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Я полила твої млинці кукурудзяним сиропом, має бути не надто солодко, - жінка сідає навпроти нас.

- Ви спілкувалися з моєю мамою? – хлопець ледь помітно стискає в руках виделку.

- В нас маленьке містечко, всі сусіди спілкуються між собою, - знизує плечима мама. – Спробуй каву, мені цікава твоя думка.

Під столом ніжно погладжую Алекса по нозі, намагаюся його заспокоїти. Розмови про матір досі болючі для нього.

Алекс змушує себе взяти чашку з кавою, повільно робить ковток і його очі здивовано округлюються.

- Що скажеш? – щиро посміхається мама.

- Смачно. Це дуже незвично. Відчувається в цій каві буквально усе, але так гармонійно смакує.

- Рада, що тобі сподобалося, - мама розрізає млинець та кладе собі до рота.

Решта вечері проходить спокійно, мама пригадує наше дитинство, багато уваги приділяє Алексу. Здається, що від цього хлопцю ніяково, але він тримається достойно. На прощання мати навіть обіймає Алекса.

- Все таки він хлопець хороший, - каже мені вечері мама, коли ми прибираємо стіл.

- Як ти познайомилася з мамою Алекса? – питаю за миттям посуду.

- Вони тільки переїхали до нашої частини міста, я поверталася з роботи і в мене заглохла машина біля їх будинку. Сінді була біля квітника, тож так і познайомились. Вона запропонувала зачекати Джека і випити кави.

- Ви були подругами? – запитую я, загружаючи посуд в посудомийку.

- Не зовсім. Я іноді заїжджала до неї на каву, але ми обидві були зайняті роботою, дітьми, потім з’явилася ти. Алекс мене не пам’ятає, але ми довго спілкувалися з нею. До моменту коли Сінді не стало гірше.

Мама опускає ганчірку на стіл і сідає на стілець, складає руки на колінах та дивиться в підлогу.

- Ліві, я просто не змогла. Це повернуло мене в часи смерті матері і я просто злякалася. Близькими подругами ми не були, але і більше, ніж просто знайомі. Ти знаєш як ми вигадали тобі ім’я?

- Ні, - тихо відповідаю я, про себе дивуючись зміні теми.

- Сінді з Алексом приїжджали до мене в лікарню. Алекс був у захваті від тебе і видав фразу, яка нас тоді дуже розсмішила. «Мамо, глянь, її очі як дві оливки.»

- Що? – сідаю на стілець біля мами.

- Так. Ці оливки причепилися до мене і так ти з лікарні вийшла Олівією Джонс.

- Ти мені ніколи не розказувала цього.

- Я і батькові не розповідала, чого я захотіла змінити ім’я в останній момент.

Мама встає та цілує мене в щоку.

- Йди відпочивай, я закінчу.

Залишаю рушник і йду на гору, кидаючи останній погляд на жінку. Коли мама гадає, що я її не бачу, її плечі опускаються і обличчя стає сумним.