Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Вест підборіддям показав на двері — Геміш мовчки послухався, проминув мене і зник у темряві напіврубки.

— Що таке? — Вест поставив кухля на мапу, крутнув персня на пальці та вийшов із-за столу. Постерегла: він став так, щоб затулити собою мапу, аби я нічого не побачила.

— Хотіла подякувати. — Зусиллям волі зібрала всю свою гідність.

— За що?

— Що взяли мене. — Звела брову.

— Ти ж заплатила за перевезення, — відказав він холодно.

— З-знаю… — Я затнулася. — Та розумію, що ви не

хотіли…

— Так, — перервав мене. — Ти мені нічого не винна. І, щоб усе прояснити… — Він довгим поглядом зазирнув мені в очі. — …я тобі теж нічого не винен.

— Я не казала…

— Ти поставила мене в незручне становище, коли вчора ввечері вдерлася на палубу. Коли не просили. — У м’якому голосі забриніли гострі ноти.

Ясно, про що він. Його команда не схвалила рішення мене перевезти. А тепер треба з ними якось домовлятися.

— Перепрошую.

— Не потрібні мені перепрошування. Мені треба, щоб ти вшилася з мого корабля. Щойно зайдемо в Серос, маєш зникнути.

За весь час, що я мала справи з Вестом, він так не розбалакувався. Завжди незворушний, слова уривчасті, манера різка. Очі постійно нишпорять сюди-туди причалом, на мені не затримуються, — аж тут раптом таке. Цілий вдих-видих тривав погляд, спрямований на мене, — тільки потім упав на підлогу між нами.

— Я не знала, що це вам чогось коштуватиме, — проказала слабшим голосом, ніж хотілося.

— А воно коштувало. Отак. — Він зітхнув і почухав обличчя. — Поки ти на цьому кораблі, працюй з усіма. Як хто попросить щось зробити — роби без зайвих запитань.

Кивнула, покусала губи, вагаючись, чи можу таки запитати.

— Чому ми повернули на північ?

— Якщо хочеш, щоб я затверджував маршрут із тобою, то це тобі коштуватиме ще п’ятдесят мідяків.

Ледь розтулила рота, а Вест уже затраснув двері перед моїм носом, тільки клямка клацнула.

Сказане обпікало, і я не розуміла чому. Останні два роки він купував у мене піропи, проте ми не товаришували. Вест мав рацію: він мені нічого не винен; та коли я бігла пристанню, на весь голос кличучи його, він урятував моє життя. І чомусь я знала, що так буде.

Щось-таки його змусило взяти гроші та піти проти команди. Чомусь-таки він передумав. Та яке мені діло, чому саме! Вест не палав бажанням брати мене на «Жоржину», проте факт лишається фактом: нарешті я прямую до Сероса. Тільки це й важить.

16 Рея (мор.) — рухомий поперечний брус на щоглі, що на вітрильному судні служить для кріплення прямих вітрил.

17 Фок-щогла (мор.) — перша від носа щогла на дво- чи трищогловому судні.

18 Секстант — навігаційний вимірювальний прилад, який використовують для визначення географічних координат.

Роздiл восьмий

Я змотувала важкі канати акуратними бухтами під фок-щоглою, і обідрані кісточки пальців уже кровоточили. Узялася до праці зарано, ще вдосвіта, — укладала снасті, поки Пай замінював їх на нові. Обидві щогли під час останнього шторму дорогою до Джевала покосилися, і ослаблі топенанти не витримають, якщо почнеться новий. А він почнеться.

Ми все йшли на північ, майже на пів дня перервавши курс на Дерн. Я вже кілька років не була в морі, та ще пам’ятала, як орієнтуватися за зірками, і половину ночі провела на палубі, подумки малюючи собі мапу моря. Єдині два напрямки, якими можна йти з Джевала, — на північ до Звуження чи на південь до Безіменного моря.

Я ніколи не бувала в Безіменному морі, але на його берегах народилася моя мама. Через зашкарублу шкіру й мозолясті руки мала такий вигляд, ніби виросла на кораблі, — та вона самотужки дісталася Звуження, коли була не набагато старша за мене. Влаштувалася до Сента в команду добувачкою і розпрощалася зі своїм минулим у Безіменному морі. Ми сиділи на реї, чеберяючи ногами, вона міцно обіймала мене й розповідала про Бастіан, портове місто, яке звала своєю домівкою, і про велетенські кораблі, що борознили тамтешні глибокі води.

Одного разу я запитала, чи збирається вона повертатися? Чи забере мене туди коли-небудь? Проте вона відказала лише, що була народжена

для іншого життя, і я також.

«Жоржина» сповільнилася, босі ноги ковзнули мокрою палубою, і я поглянула нагору, де Геміш, Вілла й Остер приводили судно до вітру. Пай і очей не відірвав від своїх мотузок: жбурнув на палубу ще один моток. Той гепнувся мені біля ніг, аж тут прочинилися двері капітанської каюти й у напіврубку вийшов Вест.

Куртку застібнув аж до горла, а підіймаючись на шканці, ще й напнув на голову капелюха. Судячи з його вигляду, ми наближалися до порту. Утім ми перебували бозна-де, десь поблизу вод, що впадали в Безіменне море. За Вестом назирці рушив Геміш і, ніби відчувши мій погляд, озирнувся на мене через плече й застережливо насупився.

Я знову втупилася в мотуззя, краєчком ока спостерігаючи, як Остер вивільнив якір і послабив линви леєра. Вілла з Гемішем возилися зі шківом, зсовуючи шлюпку, припасовану на шкафуті¹⁹, і, коли вони її вивільнили, туди забрався Вест.

Я скинула чергову бухту каната й нахилилася до правого борту позирнути вздовж корабля.

На віддалі групка коралових острівців, мов купка камінчиків, визирала з прозорої блакитної води. Унизу Вест відкинувся і притиснув весла до грудей, розвернув шлюпку й відплив від борту.

Але ж ті острівці були безлюдні й голі, самі корали, вибілені сонцем. Вест зник за ними. До човна він сів порожняком, і, судячи з вигляду тієї компанії коралових скелетів, на острівцях теж нічого не мало бути.

— Пильнуй палубу, добувачко, — буркнув Пай, жбурляючи мені ще оберемок канатів.

Я підкорилася, підібрала мотуззя й потягла до фок-щогли, а Пай так і не зводив з мене очей.

Він схрестив руки, аж сорочка напнулася на широких грудях, і спостерігав, як я обережно змотую мотузку та зав’язую кінці.

— Знаєш, а ми ставки робимо.