Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Про що?

— Скільки часу мине, щоб ти щось поцупила, — вишкірився той.

І тут я зрозуміла, що Пай теж розмовляє з акцентом, трошки заокруглює слова. Тільки в нього набагато краще виходило це приховувати, ніж в Остера.

Вілла зиркала на нас зі шканців, де фіксувала лебідку якоря, а за нею сидів Геміш.

— Я не злодійка, — сказала Паєві. — Хочеш перевірити мій ремінь? Спробуй!

— Ну ти ж не така дурепа, щоб тримати поцуплене в ремені, правда? Добувачі — брехуни, але ж не дурні, — виголосив за моєю спиною Остер, і я розвернулася й притиснулася до щогли.

Усі четверо витріщалися на мене, на кораблі запала тиша, лиш вітер гудів у парусинових крилах над нашими головами.

Вони мене провокували, промацували мої кордони, щоб дізнатись, із якого тіста я зліплена. І я на це не нарікала. Вони не мали причин мені

довіряти, а їхній капітан узяв мене без їхнього дозволу.

— Мені байдуже, що у вас на борту і що написано у ваших гросбухах. Мені просто треба перетнути Звуження, — сказала їм.

— Брешеш. — Пай ступив уперед і навис наді мною, на голову вищий. — І нічого тут не вдієш. Джевальці всі такі, від природи.

— Я не з Джевала, — відказала. — І я не злодійка.

Остер жбурнув за борт чергову пастку, почувся сплеск.

— Останній, хто намагався нас обікрасти, тепер на дні моря.

Його розпущене довге волосся, чорне, як воронове крило, падало на плечі. Спускаючись на палубу, він зібрав його на потилиці й зав’язав у хвіст.

— Диви, я не чекатиму й дам тобі кілька монет, поки ти їх не поцупила. — Пай сунув руку в кишеню й видобув мідяка.

Вілла споглядала все це, притулившись до фок-щогли.

Пай тримав мідяка двома пальцями простягнутої до мене руки.

— Тобі ж він потрібен, так?

Я стиснула зуби, намагаючись збагнути його наміри. Хай до чого вело, це явно щось недобре. А поки капітана немає, команда може дозволяти собі вільнощі.

Пай клацнув пальцями — монетка шугнула в повітря, перелетіла за борт і плюхнулась у воду.

— Яка в нас глибина, Остере? — Пай не дивився на бесідника, усе ще міряючи мене зверхнім поглядом.

Остера запитання достоту потішило.

— Я б сказав, близько чотирьохсот вісімдесяти футів. Може, і п’ятисот.

Геміш прибрав рудувате пасмо з брів і посунув окуляри вище на носі.

— Схоже, я помилявся, Паю. Певно, існує дещо, чого добувач не зробить заради грошенят.

Вілла за його спиною так і мовчала, поглядаючи інакше, ніж товариші в команді. У її погляді було більше цікавості, ніж підозри. Ніби почувши, що я про це подумала, вона схилила голову набік.

Вони хотіли показати мені моє місце. Принизити мене. У торговців-бо все — перевірка. Усе — намагання тебе випробувати.

Я подивилася Паєві в очі, стягнула сорочку через голову й кинула на палубу.

— Ти що робиш? — Він скинув брови, дивлячись, як я лізу на снасті.

Я випросталася під вітром, озираючи прибій біля коралових острівців. Хвильки м’яко билися об шельф, і якщо на глибині вода така само спокійна, як біля поверхні, то можна опуститися за лічені хвилини. Я і глибше пірнала — уже з ліку збилася скільки разів.

Геміш сперся на правий борт і дивився, як я стрибаю, пролітаю повз і занурююся в холодну воду, збуривши навколо хмару бульбашок. Усі четверо не зводили з мене поглядів, коли вріза`лася в поверхню, а Пай аж вибалушив очі.

Груди наповнив теплий вітер, і я виштовхувала

його в кілька довгих подихів, поки не відчула, що легені вже достатньо податливі, щоб утримати потрібний мені об’єм повітря. Відкинула голову назад, увібрала ще ковточок — і штовхнула тіло до дна.

Попелясто-білі корали над поверхнею були тільки трупиками тої колонії, що розкинулася під водою: там стрімкі стіни тремкого рифу повнилися життям. Пухирчаста плерогіра, колюча губка та морські їжаки вкривали кожен дюйм²⁰, над яким шугали косяки різноколірних рибок, а спустившись ближче до дна, я завважила, як до цієї строкатої юрби невагомо здіймається восьминіг.

Коли занурилася достатньо глибоко, поверхня перестала мене тягнути, і, широко розкинувши руки, я дала собі впасти між променями світла, що пробивалися крізь товщу.

«Жоржина» перетворилася на чорну цяточку десь високо над головою; я стала вдивлятися в мул, намагаючись розгледіти зблиск мідяка, що крутився дзиґою, поки спускався. Під’юджувати, щоб відшукала маленьку монетку на морському дні, — безпардонний виверт, аби мене принизити. Та ці підлі гендлярі не знають мене. І не знають, на що я здатна.

Мідь — метал, а не дорогоцінний камінь. Проте, як і все решта, має власний голос. Я завмерла, дослухаючись до його брязкітливого поклику. Просіювала всі шуми, що блукали рифом, і нарешті відчула слабкий резонанс. Бічним зором ухопила зблиск і покліпала, намагаючись уловити, де саме іскра виграє у смузі світла. От тільки ці прозорі нерухомі води задалеко від корабля. Монетка мала впасти за злегка діагональною траєкторією.

Крутнулася, роздивляючись щупальця коралів, що тихенько погойдувалися сюди-туди. І тут мене стусануло поштовхом у живіт, ступні хльоснув струмінь.

Течія.

Було запізно. Мене проковтнув приплив, смикнув донизу й потягнув по дну, ніби буксир суденце. Я заборсалася, намагаючись вивільнитися з його хватки, та мене лише поволокло швидше. Корали стрімко промчали повз, я зойкнула, випустивши струмінь повітря, руки ковзали по дну й лишали мулистий слід.

«Жоржина» віддалялася, а я смикалася, відшукуючи, за що вхопитися; течія торохнула мене об риф.

Мене перекинуло через підводний хребет, шкрябнуло коралом через усю спину й зачепило плече, і тільки тепер я змогла вхопитися. Мене обдавав струмінь холодної води, тягнув за волосся, та я вже трималася. Усі м’язи аж волали, кінцівки слабнули, пальці тремтіли й розтискалися. Шкіра вже палала вогнем там, де корал упорскнув мені у кров свою отруту.

Поповзла вздовж схилу, вибралась із потоку та вчепилася в шельф, намагаючись якось притишити калатання серця під ребрами, поки воно не зжерло все набране повітря. Підводна течія протягла мене не менш ніж