Читати книгу - "Загублені світила, Катерина Леванте"

Вона подивилася на нього, її погляд був глибоким і пронизливим.

— Після? Після всього цього? — Вона трохи усміхнулася. — Так, я думала. Але мої думки завжди поверталися до теперішнього. Адже майбутнє — це те, що ми будуємо просто зараз.

Сутичка з минулим

Їхня розмова обірвалася, коли в повітрі з’явився низький гул. Ліс, який був тихим і спокійним, раптом ожив. З дерев почали падати листя, які на ходу перетворювалися на тіні. Вони зливалися разом, створюючи постать із суцільної темряви.

— Ще одне випробування, — прошепотів Невілл, миттєво хапаючи паличку.

Тінь була схожа на величезного звіра, що рухався швидко і з неймовірною силою. Її голос, глибокий і загрозливий, лунав із самого повітря:

— Ви вкрали те, що належить минулому. Чи готові ви зіткнутися з його гнівом?

Полумна зосереджено дивилася на тінь.

— Це не гнів минулого. Це наші сумніви, які ми повинні залишити позаду.

Невілл кивнув, але він усе ще відчував страх. Їхній єдиний вихід — діяти разом.

Тінь атакувала, її лапи здіймали магічний вітер, що зривав із землі гілки та каміння. Невілл захищав їх обох, використовуючи щит Гармонії, тоді як Полумна концентрувалася на атаці.

— Я буду відволікати його, — сказав Невілл, прикриваючи її. — Довіряю тобі, Полумно.

Вона кивнула, її обличчя було сповнене впевненості.

— І я тобі, Невілле.

Її закляття було складним і незвичайним. Вона створила навколо тіні магічну пастку, що змушувала її рухатися повільніше. Невілл у цей момент використав щит як джерело світла, спрямовуючи його промінь прямо на темряву.

Світло зі щита почало розсіювати тінь, поки та не зникла повністю.

Момент істини

Коли все стихло, Полумна підійшла до Невілла. Вона поклала руку йому на плече, її пальці м’яко торкалися його мантії.

— Ми знову це зробили, — сказала вона, її голос був теплим.

— Тільки завдяки тобі, — відповів він, намагаючись не дивитися їй прямо в очі.

Полумна нахилила голову.

— Чому ти недооцінюєш себе, Невілле? Ти не просто мій напарник. Ти той, на кого я завжди можу покластися.

Вона зробила крок ближче, і між ними знову виникло те особливе відчуття. Невілл відчував, як серце починає бити сильніше, і на мить здавалося, що час зупинився.

— Полумно, — почав він, але її пальці доторкнулися до його губ.

— Не кажи нічого. Ми знайдемо потрібні слова пізніше.

Вона усміхнулася, і цей момент став новою точкою їхнього зв’язку. Їхні серця тепер билися в унісон, і жодна сила світу не могла змінити цього.

— Ходімо, — тихо сказала Полумна. — Попереду ще багато.

І вони рушили далі, знаючи, що разом здолають усе.

Ліс, у який вони тепер увійшли, здавався зовсім іншим. Здавалося, що дерева тут жили своїм життям: їхні коріння час від часу рухалися, ніби намагалися захопити мандрівників зненацька. Невілл відчував, як кожен його крок супроводжувався шепотом дерев. Полумна ж, навпаки, виглядала спокійною, навіть натхненою.

— Що ти бачиш, Полумно? — тихо запитав Невілл, зупиняючись біля густого куща, який начебто ворушився від їхньої присутності.

Вона не відповіла одразу. Замість цього її очі заблищали, як зорі.

— Цей ліс живе. Він має свою історію, свої секрети. Але він не злий. Він лише перевіряє, чи гідні ми пройти далі.

Невілл важко ковтнув. Він був готовий до фізичних випробувань, але це місце вимагало не лише сили, а й сміливості серця.

Лабіринт з ілюзій

Вони підійшли до величезного арочного входу, зробленого з переплетених гілок. Як тільки вони ступили за межу арки, усе навколо змінилося. Ліс став невиразним, як картинка, що тремтить під водою.

— Невілле, тримайся за мене, — сказала Полумна, простягаючи йому руку. Її пальці були теплими, а дотик заспокійливим.

Лабіринт був наповнений ілюзіями. На кожному кроці перед ними з’являлися образи їхніх страхів і сумнівів. Для Невілла це була картина його минулої невпевненості: голос Снейпа, що звинувачував його в безпорадності, обличчя батьків, що залишалися бездушними після нападу смертежерів.

— Ні, це неправда, — прошепотів він, стискаючи руку Полумни.

— Довіряй своїм очам, але не своїм страхам, — тихо промовила вона, і її голос був як музика, що відганяє темряву.

Полумна теж зупинилася, коли перед нею з’явився образ її батька. Він стояв у своєму старому помешканні, сумний і розгублений.

— Мені потрібна ти, Полумно. Навіщо ти пішла? — запитав він.

— Це не ти, — сказала вона впевнено, стискаючи артефакт, що світився в її руці.

Образи зникли, коли вони зробили ще один крок уперед. Але навколо все ще залишалася напруга, ніби саме повітря випробовувало їхню волю.

Сила довіри

Лабіринт закінчився раптово, як і почався. Вони опинилися на маленькій галявині, де повітря було наповнене ароматом диких квітів. У центрі стояв камінь із написом:

“Тільки той, хто вміє віддати частину себе, знайде шлях до справжньої гармонії.”

Полумна та Невілл подивилися одне на одного.

— Що це означає? — запитав він, нервово стискаючи щит Гармонії.

— Можливо, це про нас, — тихо сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Невілл відчув, як його серце застрибало.

— Про нас?

Полумна зробила крок ближче, її пальці знову торкнулися його руки.

— Ми вже довели, що можемо діяти разом. Але гармонія — це не лише боротьба. Це ще й розуміння одне одного, довіра… і щось більше.

Вона зробила ще крок, і тепер між ними не було майже ніякої відстані. Невілл відчув, як його серце почало битися в ритмі з її.

— Полумно, я… — почав він, але слова зникли.

— Я знаю, — прошепотіла вона, її голос був легким, як вітер.

Вона доторкнулася до каменя, і з нього вибухнуло яскраве світло, що заповнило галявину. Це було світло, яке символізувало їхню силу, віру одне в одного та щось глибше, що ще належало розкрити.