Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Дан

Ігнорування з боку Анни було очікуване, але я не думав, що воно затягнення на два тижні. Я не знав, чи говорила вона зі своїм батьком про ту ситуацію на аукціоні, але з вигляду в них наче все було добре.

Прохолодний вітер неприємно бив у лице, але я не зважав на це, адже вже встиг помітити Анну. Свій вільний час вона зазвичай проводила в конюшні. Я зупинився біля загорожі тоді, коли вона каталася верхи на своєму улюбленому коні. Я трохи здригнувся, провівши поглядом великого чорного жеребця. Будь-яку нормальну дівчину налякав би такий звір, але Анні він підходив. Я міг тільки уявити, яку владу вона відчуває, знаючи, що змогла приборкати Гаральда.

Анна точно помітила мене, але навіть не глянула в мій бік. Вона зістрибнула з коня та повела його до конюшні, повністю ігноруючи мою присутність.

Я тихо вилаявся та попрямував за нею. Окрім Гаральда тут були ще й інші коні, але Анна найбільше уваги приділяла саме йому.

— Чому ви ніколи не катаєтеся на комусь… — я озирнувся і показав пальцем на невелику білу конячку. — Менш небезпечному.

Анна хмуро глянула на мене, проводячи долонею по блискучій чорній шерсті.

— Для мене Гаральд безпечний, — сказала вона, глянувши на свого коня. — У нас з ним особливий вид любові.

— Вау! — саркастично сказав я, опираючись на деревʼяний стовп.

— Він найкраще розуміє мене, — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від жеребця. — І я знаю, що Гаральд ніколи не зрадить мене.

— Упевнений, що він втече, як тільки у нього зʼявиться можливість вийти на свободу.

Анна кинула на мене різкий погляд. У мене, звісно, не було в планах дратувати її, але інколи я не міг стримати своїх коментарів.

— Що ти тут забув? — спитала вона доволі спокійно.

— Батько попросив вас прийти у гостьову залу, — відповів я.

— Гостьову залу, — тихо повторила Анна. — Давно він віддав цей наказ?

— Хвилин пʼятнадцять тому.

Я помітив, як її губи стиснулися від хвилювання. Анна нахилилася і поцілувала свого коня в голову.

— Я прийду до тебе потім, — сказала вона тихо.

Дівчина відпустила коня, а тоді пройшла повз мене і поспішила до виходу. Я закотив очі, адже це ігнорування починало дратувати мене. Деякий час вона йшла спереду. Мій погляд просканував її тіло в цих коричневих шкіряних легінсах і жилетці. Зрештою я пришвидшився, щоб іти поруч з нею.

— Давно ви цим займаєтеся? — для чогось вирішив поцікавитися.

— З років пʼятнадцяти, — відповіла вона. — Тато подарував мені кобилу на день народження. І як тільки я сіла на неї, то одразу ж закохалася в цю справу. Кожну вільну хвилину бігла до конюшні, щоб провести час з Астрід, покататися верхи на ній.

— Астрід? — перепитав я, намагаючись пригадати клички усіх коней з конюшні. — Де вона зараз?

Я зацікавлено глянув на Анну, вираз обличчя якої не виражав абсолютно жодних емоцій. Вона опустила погляд на свої шкіряні чоботи, стискаючи долоні в кулаки по боках.

— Її застрелили, — відповіла вона твердо.

Анна глянула перед собою, продовжуючи впевнено іти вперед.

— Це… Мабуть, було боляче. Але хто це зробив? Хто міг застрелити вашого коня? — здивовано спитав.

Я похитав головою, бо мені це здавалося дивним. Люди зазвичай були жорстокими до інших людей, але таке знущання з бідолашної тварини навіть у мене викликало співчуття.

— Мій батько, — почувся голос Анни після декількох хвилин мовчання. — Йому не подобалося, що я занадто багато часу продовжу з конями. Це було якраз після смерті брата і втечі сестри. Тато лише звикав до візка. Тоді він був дуже злим і дратівливим. Хотів з мене, вісімнадцятирічної дівчинки, зробити машину для вбивств. А я втікала. Щоразу, коли вдома не могла сидіти, бігла до конюшні. Я часто пропускала сніданки чи непотрібні для моїх вух наради або допити. Батько попереджав, що покарає мене за непослух, але я не вірила.

— Він бив вас? — спитав я, хоча не був впевнений, що вона скаже правду.

— Ні, — заперечила Анна, криво посміхнувшись. — Але він майже вбив мене, коли посмів познущатися з Астрід. Я знайшла її в конюшні з простреленими кінцівками й кульовими пораненнями у голову. Мені тоді здавалося, що у мене вирвали частинку серця. Я так сильно розлютилася, що в перший і єдиний раз наставила пістолет на свого батька. Я хотіла його вбити.

Розповідь Анни шокувала мене. Я уявив її юною дівчиною, що дивиться на свого улюбленого коня, а потім набирається сміливості й кидає виклик своєму батькові. Це викликало справжній захват.

— Але він цього і добивався, — додала вона, віддаючись спогадам. — Досі памʼятаю ту гордість в його очах, коли я наставила на нього пістолет. Він хотів зробити мене холоднокровною. Хотів, щоб я була гідною наступницею клану.

— Але вбити вашого улюбленого коня — це не занадто?

— Любов — це слабкість, Дане, — Анна глянула на мене. — А у мафії нема місця для слабкостей.

З цим я, безперечно, був згоден.

Ми увійшли в дім, а тоді звернули в інше крило особняка. Я не так часто тут бував, адже ця частина була закритою від простого люду. Це місце, мабуть, особливе для Германа Чорного.

Гостьова зала була напрочуд світлою та просторою. Я окинув поглядом світлі стіни, зауважуючи писані узори та портрети. Мені доводилося бувати тут лише одного разу, коли Анна показувала дім.

— Дане, — звернувся до мене Герман, — ти можеш іти. Я хочу поговорити зі своєю донькою наодинці.

Я перевів погляд на чоловіка та коротко кивнув головою. На мить мою увагу привернув сімейний портрет над його головою. Мені вистачило секунди, щоб скласти два плюс два. Це було занадто очевидно.

— Мені потрібен вихідний, — вирвалося з мене.

— Що? — Анна насупилася, зиркнувши в мій бік. — Який ще вихідний?

— За… За особистими обставинами.

Герман Чорний просканував моє тіло своїм довгим пильним поглядом.

— Ти віддано працював останні місяці, — сказав він. — Я дам тобі вихідний. Завтра.

— Дякую, — я з вдячністю схилив голову.

Анна все ще насуплено дивилася на мене, коли я коротко кивнув їй та поспішив до виходу.

Як тільки робочий день закінчився, я одразу ж повернувся до своєї квартири й змінив сім-карту на своєму телефоні. Мені потрібно було якнайшвидше повідомити Демʼяну те, про що я дізнався. Але він чомусь не відповідав, і це починало дратувати.

Його охоронець так само ігнорував мої дзвінки. Я пригадав, що сьогодні вони мали бути на весіллі якоїсь родички.

Мабуть, щось сталося…

Я знервовано постукав пальцями по столу. Тут точно щось не так.

Моя рука потягнулася під стіл, де була схована недопита пляшка коньяку. Мені терміново потрібно розслабитися, тож я налив собі повну склянку алкоголю.

Мій погляд повернувся до вікна, звідки било місячне світло. Гаразд… Спробую звʼязатися з Демʼяном пізніше.

Уже була пізня ніч, коли у двері моєї квартири постукали. Я напружився, адже не так багато людей знало про це місце. Стукіт повторився. Я схопив з комода розкладний ніж і сховав його за своєю спиною. Мені варто бути обережним, бо ніколи не знаєш, де тебе вбʼють.

Коли я відчинив двері, то відчув полегшення. На порозі стояла Белла в короткій чорній спідниці та вузькому топі, що виставляв напоказ її доволі великі груди.

— Привіт, — сказала вона, даруючи мені широку усмішку. — Давно не бачилися. Ти вже декілька тижнів не заходив до нас в бар.

— Був зайнятий. Тобі… — я окинув поглядом її спокусливе тіло. — Тобі щось потрібно?

— Так. — Белла підійшла ближче та стиснула пальцями мою футболку. — Мені потрібен ти, Дане. Я скучила за цим…

Вона провела рукою вниз до мого паху. Гаразд, я не проти розважитися цієї ночі. Я усміхнувся їй, а тоді замкнув за нею двері…

Белла уже міцно спала в моєму ліжку, коли я вийшов з душу. Я сховався на кухні, бо не міг спати з нею. Навіть через рік наших періодичних зустрічей це не змінилося. Це ніколи не було щось більше за секс, і її, здається, таке теж цілком влаштовувало.

Я взяв у руку свій телефон якраз тоді, коли він завібрував. Відчув полегшення, коли зрозумів, що це дзвінок від Демʼяна.

— Нарешті! — буркнув я в слухавку. — В мене є для тебе новини.

— Говори.

— Я знаю, хто вона. Та жінка, з якою ти був тоді в церкві, — це старша донька Германа Чорного, яка зникла пʼять років тому.

— Ти впевнений? — голос Демʼяна, який зазвичай був твердим тепер здавався млявим.

— Так! Я бачив її на сімейному портреті в особняку Чорних. А ще у мене є її дитячі фотографії, які я перефотографував, коли Анна розмовляла з Германом.

— Надішли мені їх.

— З тобою все добре? — поцікавився я.

— Вона втекла, — сказав Демʼян після кількох хвилин мовчання. — Лана підстрелила мене і втекла. Є ймовірність, що вона зараз на території Чорного. Ми вийшли на слід одного автомобіля, який зафіксували камери. Пробий його і знайди її.

Я стиснув стільницю так, що у мене аж пальці побіліли. Як їй узагалі вдалося підстрелити Демʼяна?

— Привези її мені, — мовив він крізь зуби. — Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я.

Я швидко вдягнувся, узяв свою зброю та наповнив шприц транквілізатором. Мій погляд зупинився на Беллі, що покрутилися на ліжку. Це не вперше я залишав їй свої ключі. Белла була єдиною людиною, якій я міг довіряти в цьому місті.

Пошуки Лани й повернення її Демʼяну зайняли майже увесь день. Наше знайомство було не з приємних, коли я вколов їй психотропну речовину, щоб вона ослабла та заснула. Але ця дівчина своєю поведінкою чомусь нагадала мені Анну. До того ж вони були подібні зовні. Не дивно, що сестри…

Я напружився, коли помітив, що двері до моєї квартири були відчинені. Белла б точно не забула їх замкнути. А якби вона зачинилася, то обовʼязково зачинилася б зсередини. Я потягнувся до своєї кобури й міцно стиснув рукою руківʼя пістолета.

Легко штовхнув двері, озираючись довкола. У квартирі було так тихо, але дивне передчуття в грудях не давало мені спокою. Я почав максимально тихо йти вперед і завмер, коли помітив жіночий силует у своїй вітальні. Чорний класичний костюм, темне пальто, тонкі шкіряні рукавички… Анна стояла спиною до мене і дивилася у вікно.

— Я міг пристрелити тебе, — сказав я роздратовано.

Швидко витягнув пістолет з кобури та кинув його на стіл. Анна озирнулася на мене тоді, коли я почав знімати з себе одяг. Вона підозріло примружила очі, коли зауважила на моїх штанах сліди від мокрої глини.

— Де ти був? — спитала вона, схиливши голову вбік.

— Я повинен відчитуватися у свій вихідний?

Я не міг стримувати свого гніву. Як вона узагалі дізналася мою адресу та ще й посміла вломитися у мою квартиру без мого відома?

— Є одна справа, — сказала дівчина, всунувши руки в кишені пальта. — Треба поговорити.

— Я збираюся прийняти душ, — крізь зуби буркнув я.

— Я почекаю, — Анна мило всміхнулася мені.

Я кинув на неї сердитий погляд, стягуючи з себе штани. Вона окинула поглядом моє тіло, а тоді відійшла вбік.

— Що ж… Гляну, що є в тебе в холодильнику. Трохи зголодніла, якщо чесно. Ти ж не проти?

Я провів її суворим поглядом, коли вона підійшла до холодильника та відкрила його. Мені нічого не залишалося, як видавити з себе:

— Не проти.