Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

— Це, — зрештою спромігся вимовити Еббонлі, — саме те, про існування чого я дотепер лише здогадувався, одначе ніколи, навіть у найнатхненніших своїх малюнках, не міг передати бодай натяку на щось подібне. 

Ми мало розмовляли, йдучи повз ряди монолітичних кам’яних брил до рівнини. Ген-ген удалині, за високими й величними пишнолистими деревами, золотаво-брунасті випари розвіялися, являючи очам видиво неозорого виднокола, а над видноколом, у глибині бурштинового неба, сяяли одна над одною низки небесних сфер і полум’яних летючих порошинок. Це було так, неначе хтось відслонив запону іншого, ніж наш, усесвіту. 

Ми перетнули рівнину і зрештою опинилися в межах чутності тієї чарівливої, неначе спів сирен, музики. Я застеріг Еббонлі, аби той заткнув вуха ватою, але він відмовився. 

— Я не хочу умертвляти жодного нового відчуття, яке можу пережити, — пояснив він. 

Ми увійшли до міста. Мій супутник був у цілковитому захваті й ущерть сповнився мистецькою втіхою, узрівши велетенські будівлі та містян. А ще я бачив, що музика вже заволоділа ним: його погляд невдовзі зробився застиглим і замріяним, як у споживача опію. 

Спершу він робив численні зауваги щодо архітектури та різноманітних істот, які проминали нас, а також привертав мою увагу до деталей, яких я дотепер не помічав. Хай там як, але коли ми наблизилися до Храму Полум’я, його цікавість до спостереження, схоже, ослабла, і натомість він дедалі сильніше заглиблювався в себе. Його зауваги лунали чимдалі рідше та ставали коротшими, здавалося, ніби він навіть не чує моїх запитань. Було очевидно, що звук цілковито приголомшив і зачарував його. 

Як і під час моїх попередніх відвідин, пілігримів до святині прямувало чимало — і вкрай небагато було тих, які від неї поверталися. Більшість належали до вже бачених мною еволюційних типів, а з-поміж тих, які були для мене новими, я пригадую одне прекрасне створіння з крилами кольору золота й небесної блакиті та іскристими, схожими на коштовні самоцвіти, очима, які, певно, були створені, аби віддзеркалювати принади якогось іншого світу, подібного до Едемського саду. 

Я теж, як і раніше, відчув ті самі нездоланні чари, що прагнули підкорити мою волю, те саме підступне й поступове викривлення думок та інстинктів, немовби музика діяла на мій мозок, наче якийсь невловний алкалоїд. Оскільки я вдався до свого вже звичного запобіжного заходу, то не скорився тому впливові так цілковито, як Еббонлі; та, менше з тим, чарівного навіювання тієї музики виявилося достатньо, щоб змусити мене багато про що забути — а серед іншого, й про свою нещодавню стурбованість відмовою мого супутника застосувати той засіб захисту, до якого вдався я. Тепер думки про ту небезпеку, що загрожувала йому, а також і мені самому, видавалися чимось дуже далеким і неістотним. 

Вулиці нагадували над усяку міру розтягнутий та заплутаний лабіринт якогось нічного кошмару, але музика вела нас навпростець, і дорогою нам завжди зустрічалися інші пілігрими. Нас несло до мети нашої подорожі, неначе людей, підхоплених якоюсь потужною течією. Коли ми пройшли коридором, оточеним гігантськими колонами, та наблизилися до обителі полум’яного фонтану, відчуття навислої загрози водномить ожило в моєму мозку, і я знову спробував застерегти Еббонлі. Однак усі мої запевнення та умовляння були марними: він був глухим, наче яка машина, і нечулим до будь-чого, крім тієї смертоносної музики; виразом обличчя та рухами він нагадував сновиду. Навіть коли я схопив і струсонув його з усією люттю, на яку тієї миті спромігся, він і далі геть не помічав моєї присутності. 

Тлумище паломників, які прийшли здійснити обряд поклоніння, було більшим, аніж під час мого першого візиту. Коли ми увійшли до святилища, струмінь чистого, розпеченого набіло полум’я рівномірно здіймався вгору, водночас співаючи з чистим запалом і екстазом зірки, що самотою сяє у космосі. І знову полум’я своїми невимовними тональностями розповідало мені, яким блаженством буде померти нетлею в його горіплинному струмені, про безмежну радість і тріумф миттєвого єднання з його стихійною сутністю. 

Полум’я сягнуло вершини, і його гіпнотична принадність стала майже нездоланною навіть для мене. Їй вже піддалося чимало наших супутників, і першою принесла себе в жертву та гігантська лускокрила істота. Слідом за нею зі страхітливою швидкістю кинулося четверо інших створінь, які були представниками різних еволюційних типів. 

Частково підкорений тою музикою, я напружував усі сили, щоб опиратися тому смертельному зневоленню, і майже забув про Еббонлі. Коли ж я спохопився, було надто пізно навіть думати його зупинити: він уже помчав уперед водночас урочистими і нестямними, неначе початок якогось ритуального танцю, стрибками і стрімголов кинувся у полум’я. Те полум’я огорнуло його, на мить бурхнуло вгору ще сліпучішою зеленню — та й по всьому. 

Повільно, ніби виринаючи із затерплих центрів мозку, до моєї свідомості прокрався жах, і саме він допоміг мені здолати силу того небезпечного гіпнозу. Я відвернувся і, поки численні пілігрими наслідували приклад Еббонлі, втік зі святилища та з міста. Не знаю чому, але що далі я відходив від міста, то слабшим ставав мій жах; і я дедалі сильніше усвідомлював, що заздрю долі свого товариша і що мені цікаво дізнатися, що́ він відчув, танучи у вогні… 

А зараз, пишучи це, я запитую себе, навіщо я знову повернувся до людського світу. Слова не здатні передати того, що я побачив і пережив, та зміни, що відбулася в мені під дією незбагненних сил у світі, про саме існування якого жодний смертний навіть не відає. Література — не більше ніж тінь тіні299. Життя з його надміру довгою низкою одноманітних, знов і знов повторюваних днів є нереальним і не має сенсу, надто зараз, коли я порівнюю його з прекрасною смертю, яку я міг спізнати, з тією чудовою загибеллю, до котрої ще не пізно повернутися. 

Я більше не маю волі чинити спротив тій непозбувній, наполегливій музиці, яку я знову й знову чую у своїй пам’яті. І, здається, не існує жодних причин їй опиратися… Завтра я повернуся до того міста. 

Навіть перечитавши щоденник свого друга, Джайлза Енґарта, стільки разів, що майже вивчив його напам’ять, я, Філіп Гастейн, і тоді ще не мав певності щодо того, були описані в ньому події вигадкою, а чи правдою. Трансвимірні пригоди Енґарта й Еббонлі, Місто Полум’я з його дивними мешканцями та пілігримами; самоофіра Еббонлі та натяк в останньому записі щоденника на повернення самого оповідача з тією самою метою — усе надто вже скидалося на перипетії, які Енґарт міг вимислити в одному зі своїх фантастичних романів, за які зажив заслуженої слави. Додайте до цього на позір неможливу та неймовірну природу всієї цієї розповіді — і ви легко зрозумієте мої вагання щодо того, чи приймати її за істину. 

Одначе, з другого боку, загадка зникнення