Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

потім визнає, що сама ідея спільного життя вселяє в нього жах», розповідала вона Ауслендер. Чому ж тоді чоловіки, яких зустрічала Ауслендер, схоже, тільки і мріяли зв’язати свою долю з нею? Делія сміялася: «О, звісно. Тобі треба коли-небудь спіймати одного з них на слові. Ти й не стямишся, як він буде вже за дверима. Ось, наприклад, Фаррел. Ти думаєш, він знатиме, що з тобою робити, якщо отримає тебе? Та він перелякається до смерті».

Ауслендер не була в цьому так упевнена. Хоча тепер це не мало значення. Фаррел — це вона точно знала — зійшов зі сцени назавжди. Вони кілька разів розмовляли по телефону, але він усе ще злився на неї, а під час останньої розмови (він подзвонив їй, п’яний, посеред ночі) назвав її «холодною, непіддатливою сучкою».

Саме про Фаррела думала Ауслендер, готуючись до зустрічі з Петру Віореску. Не можна сказати, що вона уявляла собі романтичні стосунки із цим румуном. Вона збиралася прочитати кілька його віршів, м’яко сказати йому, що не зможе їх перекласти, й вони більше ніколи не зустрінуться. Просто вперше за більш ніж місяць вона одягалася й чепурилася в усвідомленні того, що йде на побачення з чоловіком. З моменту розриву з Фаррелом вона уникала людей й лише зрідка бачилася з подругами — Делією, Марго чи Кетлін (всі вони жили поблизу) — за ланчем або кавою. З тієї ночі вона не відвідувала навіть зустрічей з письменниками, не ходила до театру чи кіно. Зараз їй спало на думку, що вона ніби ховається. Ховається від чого? — запитувала вона сама себе з подивом. Боїться, що Фаррел підкрадеться до неї ззаду на вулиці чи в театрі? А якщо й так? Що за проблема?

Вона роздратовано відігнала від себе цю думку й відступила на кілька кроків від великого дзеркала за дверима спальні, оцінюючи свій вигляд. На її обличчі з’явилася гримаса. Ну й привид! Він крутився в дзеркалі, щось струшуючи, обсмикуючи, поправляючи. Є щось принизливе, подумала Ауслендер, в такій турботі про свій вигляд. Але це було неуникно. Вона закинула голову, подивилася на себе скоса. Все було в порядку. Вона вирішила, що буде розумно мати трохи суворий вигляд, тож у сірих вельветових брюках і чорному светрі, у чоботах, без прикрас, без шалика, з волоссям, заплетеним у довгу косу, сподівалася справити саме такий ефект. Кивнувши сама собі, вона залишила кімнату, схопила своє довге пальто й рукавички й вийшла з квартири. Тепер вона навіть дивилася на це побачення як на невеличку розвагу.

У кав’ярні «Павич» вона впізнала його одразу — у нього був нездоровий, захлялий вигляд молодого поета (років тридцяти п’яти, здалося їй, — трохи старший, ніж вона очікувала) та стандартне вбрання студента магістратури: сорочка з краваткою, вельветовий піджак і джинси. Він був дуже маленьким. Кинувши на нього погляд від дверей, вона вирахувала, що він приблизно її зросту — поза сумнівом, не вищий за п’ять футів шість дюймів[269]. Він сидів із цигаркою за одним із круглих столиків у передній частині кав’ярні й постукував ложечкою по кружці з кавою. Ауслендер увійшла, енергійно розмахуючи полами пальта й складаючи разом свої рукавички, коса летіла за нею. Вона підійшла прямо до його столика й простягнула руку: «Містер Віореску?». Він стрепенувся і підвівся так стрімко, що кружка брязкнула об цукорницю. «А, міс Ауслендер?».

Ауслендер кивнула й сіла навпроти нього. У нього був сторожкий, напружено-розумний погляд — майже тваринна чутливість, подумала вона.

«Ви молодше, ніж я думав», — сказав він. Самовладання, схоже, повернулося до нього. Він оцінював її досить холоднокровно.

Вона хотіла сказати: «А ви — старше та менше на зріст», але тільки кивнула.

«Не знаю, чому, але я уявляв вас старшою — років п’ятдесяти». Він усміхнувся й відкинувся на стільці назад, схрестивши руки на грудях. Його посмішка збентежила її і навела на думку, що ця зустріч, напевно, не буде для неї приємною. «Хочете капучино? Чи, може, еспресо?».

«Дякую. Американо». Вона вирішила не знімати пальта — так вона дасть зрозуміти, що збирається дотримуватися зазначеного нею півгодинного ліміту. Віореску продовжував посміхатися їй, і вона відчула полегшення, коли офіціантка нарешті підійшла прийняти в неї замовлення.

Вони сиділи мовчки, поки не принесли каву. Тоді румун нахилився вперед і поклав руки на стіл. «Я знаю, що ви зайняті, тож одразу перейду до справи. Чи цікаво було б вам взятися за переклад творів одного поета, який є, запевняю вас, абсолютно блискучим, надзвичайним талантом і який ніколи не публікувався англійською мовою?».

Ауслендер підняла брови. «Я бачу, ви не поділяєте думки, що скромність прикрашає людину».

«Скромність?». Якусь мить він дивився на неї спантеличено. Потім раптово розсміявся. «О, так, це дуже добре, дуже добре». Ауслендер, теж спантеличена, не знала, що сказати.

«Я дуже вибачаюся — я мав це зрозуміти. Ви, звичайно, подумали, що поет — це я. Так, я зробив би такий самий висновок».

Він знову посміхнувся. «Але ж господи — уявити мене поетом! Це заповітна мрія, звісно, але без щонайменшого проблиску надії». Він похитав головою. «Ні-ні, послухайте. Я кажу про свою дружину. Поетку Теодору Віореску».

«Так ви не поет?».

«Аж ніяк». Він прибрав руки зі столу й підняв їх долонями вгору. «Взагалі-то в мене немає жодного хисту в цій сфері. Я хотів спробувати перекласти якісь вірші дружини. Думав, що впораюся. Але зрозумів, що для такої роботи потрібен поет або — ви казали, що ви самі не є поеткою, — людина з досить видатним талантом, якого в мене немає. Це було безнадійне завдання, безнадійне. Результати були… безкрилі. Розумієте, що я маю на увазі? Поезія зникла».

Ауслендер потроху пила каву, розмірковуючи над почутим. Потім сказала: «Ваша дружина… Я так розумію, що вона не здатна перекласти власні вірші?».

«А, ну розумієте, тут проблема. Вона не так добре володіє англійською, як я. У неї було якесь… якесь небажання опановувати цю мову такою мірою, як вона могла б. О, розмовляти англійською вона вміє чудово. А ось писати… це геть інша справа».

«Так, — кивнула Ауслендер, — це часто трапляється».

«Я сподівався,