Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

що вам, можливо, знайоме її ім’я. Хоча якщо ні — це теж зрозуміло. Вона тільки-но почала набувати слави в нашій країні, коли ми звідти поїхали. Її вважали тоді одним із найперспективніших молодих поетів Румунії. Вона була дуже молодою, розумієте, — лише дев’ятнадцять років, але все ж таки видала книжечку, а її твори були включені до двох досить престижних антологій».

«Віореску, — прошепотіла Ауслендер. — Вона публікувалася вже під цим прізвищем?».

«Так. Ми одружилися, коли їй було сімнадцять».

«Сімнадцять!».

Він знизав плечима. «Ми знали одне одного з дитинства. Я був найкращим другом її старшого брата».

«Ясно», — сказала Ауслендер ввічливо.

«Так чи інакше, за останні вісім років ви, безперечно, не чули про неї. Відтоді як ми переїхали до Сполучених Штатів, не було що чути».

«Вона щось пише?».

«О, вона пише, вона весь час пише. Але лише румунською. Жоден із творів не був опублікований».

«І що — досі вона ніколи не висловлювала бажання, щоб її вірші були перекладені англійською?».

«Ну, тут справа дещо складніша». — Він трохи посунувся на своєму стільці. — Розумієте, вона й зараз стверджує, що такого бажання не має».

«Але тоді… — Ауслендер прищулила очі. — Ви обговорюєте це зі мною без її дозволу?».

Він засунув вказівний палець у пачку цигарок і став крутити ним по колу. Його очі стежили за цим рухом.

«Ви маєте розуміти, що я не вважаю за можливе перекладати твори письменника всупереч його бажанню».

Віореску не підняв очей. «Ну, в тому й проблема, — сказав він. — Я дуже… Я дуже хвилююся за неї. Я боюся… Вона не… Як це правильно сказати? Вона не адаптується. Вона тут скніє. Поетові потрібна певна кількість уваги, щоб у нього було все гаразд. У Тео не все гаразд. Я боюся за неї».

«І все ж таки не схоже…».

«У нас не все гаразд», — сказав він. Тепер він дивився на Ауслендер. — Вона сидить уночі й пише вірші. І кладе їх у шухляду в спальні. Вона не хоче їх обговорювати. Відмовляється розглядати можливість їхнього перекладу. Вона роздратована — весь час вона здається роздратованою. Часто вона навіть не хоче розмовляти зі мною».

«Ну, це особиста справа, — сказала Ауслендер, — лише між вами обома».

Він продовжував, немовби не почувши її слів: «Розумієте, Тео досить квола. У неї головні болі, вона погано спить. Часто буває в депресії. Я абсолютно впевнений, що так далі не можна. Її життя обмежується роботою в університеті на неповний робочий день. Вона не має друзів, їй нема з ким поговорити. Вона каже, що я її єдиний друг. І саме я забрав її з сім'ї і позбавив багатообіцяючої кар’єри».

«Вона шкодує, що залишила Румунію?».

«Не те щоб шкодує, ні. Ситуація там було нестерпна, неможлива. Причому для неї гірша, ніж для мене. Вона єврейка — звісно, лише номінально, бо в нашій країні практично неможливо сповідувати юдаїзм. Але це й само по собі ускладнювало їй життя. Ні, щодо від’їзду ми були цілком одностайні. Але тут… вона завжди нещасна. Її поезія, її останні твори — від них плакати хочеться, такі вони сумні. Ці вірші вражають, вони потужні й прекрасні. Але вона немовби розмовляє лише сама з собою».

«Може, вона цього і хоче?».

Він знову проігнорував її слова. «Я вже давно думаю про те, — продовжував він, — щоб знайти для неї перекладача. Мені здається, що коли вона триматиме в руках переклад одного зі своїх віршів — якщо це справді буде належний переклад, — вона змінить свою думку. Але як знайти людину, здатну на це? Мене це приголомшувало, здавалося поза моїми можливостями. Проте коли я прочитав ваше есе в “Метафразі”, я був переконаний, що знайшов перекладача для поезії Тео. Не сумніваюся в цьому і тепер. Я це відчуваю, відчуваю серцем. Коли я прочитав те есе, це було як знак: я зрозумів, що ви — та сама людина. Я знав також, що у вас викличе співчуття ця проблема… ця незвичайна ситуація».

«Звичайно, я співчуваю. Але що я можу зробити? Без її згоди я не можу перекласти жодного слова з її творів. Безперечно, ви це розумієте. Те, про що ви просите мене, не тільки неетично, це нездійсненно. Без участі вашої дружини… — Вона похитала головою. — Вибачте, це неможливо».

Вираз обличчя Віореску був незворушним, коли він витяг цигарку зі своєї пачки й вставив її до рота. Запаливши її, він швидко, один за одним, видихнув два темних струмені диму.

«Але я все ж таки хотіла би побачити якісь її вірші», — сказала Ауслендер. Вона сама не знала, була це лише ввічливість чи йому справді вдалося викликати в неї цікавість. В будь-якому разі їй здавалося абсолютно необхідним зробити цю пропозицію — після всього, що він розповів, вона не могла відмовитися від прочитання творів його дружини.

Віореску вийняв цигарку з рота й подивився на неї. Потім махнув нею у бік Ауслендер. «Так, звісно, але ви впевнені, що це не буде “неетично”?».

Його зухвалість, вирішила вона, за цих обставин можна пробачити. Він розчарований, це зрозуміло. Вона спокійно сказала, не зводячи очей з його цигарки: «Я не бачу для цього підстав. Хіба що, звісно, ви просто вважаєте за краще, щоб я їх не читала».

Він посміхнувся, хоч і ледь помітно. «Ні-ні. Я сподівався, що ви в будь-якому разі захочете їх прочитати». З наплічної сумки, що висіла на його стільці, він видобув конверт із обгорткового паперу й поклав його на столик. Конверт був досить товстий. Його вигляд несподівано зворушив її. Віореску поклав руки на конверт. «Я вибрав здебільшого вірші, написані за останній рік, але є й більш ранні, деякі з них були написані в наші перші роки тут. Я поклав також примірник її книжки — подумав, що вам буде цікаво проглянути».

«Так, — сказала Ауслендер. — Цікаво, дякую».

«Ця добірка, як мені здається, досить об’єктивно віддзеркалює творчість Тео. Вона має дати вам