Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Ви дуже пишаєтеся нею».

«Так, звичайно. — Він відповідав досить різко, й Ауслендер подумала, чи не образила вона його. — Вам, можливо, важко зрозуміти. Тео… Вона не лише моя дружина, вона мені як сестра. Я знаю її з того часу, як їй було шість років, а мені дванадцять. Ми були як одна сім’я ще задовго до нашого шлюбу».

У голові Ауслендер пролунав невиразний сигнал тривоги — застереження, що попереду якісь зізнання. Для неї це був безсумнівний сигнал до зміни теми, але вона продовжувала мовчати. Мало того — вона мимоволі відчувала себе зворушеною.

«А, ви вважаєте це надто зворушливим», — сказав Віореску.

Його зауваження вразило її. Вона ніяково кивнула.

«Ну, мабуть, так і є. Напевно, те, що ми майже все життя були так близькі між собою, само по собі зворушливо. Але ми не… Вона… А, ну гаразд». Він знизав плечима й непевно посміхнувся.

Ауслендер застерігала себе: це не твоя справа, тобі не треба в це втручатися. Але вона вже втягнулася й не могла утриматися від запитання: «Що ви хотіли сказати?». Однак водночас в душі вона тяжко зітхала.

«О, лише те, що щось було втрачено. Після стількох років це, мабуть, не дивно». Він на мить заплющив очі. «Щось втрачено, — прошепотів він. — Так, можливо, вона для мене вже втрачена. Що ж, це моя провина. Я не був для неї допомогою. Я завдав їй багато шкоди».

Ауслендер одразу усвідомила, що не бажає цього чути. Більше ні слова, подумала вона й уявила собі, як негайно підводиться, прощається з ним і йде, навіть не захопивши з собою пакет із віршами. Який у цьому сенс? Вона справді думала, що тут був шанс виявити прихованого генія? Кого вона обманювала?

«Це дуже погано, дуже погано», — бурмотів Віореску.

Помилка, подумала Ауслендер. Сидіти тут, слухати, пропонувати почитати вірші його дружини — все це помилка. У неї щось стиснулося в грудях, раптом виникло відчуття якогось небезпечного втручання в її життя. Адже з кожною миттю ситуація могла ставати ще гіршою — зізнання породжуватимуть подальші зізнання. Досить. Вона більше не хоче ні Віореску, ні його дружини-поетки.

Він підштовхнув до неї конверт. «Ось. Я бачу, що ви вже поспішаєте. Я не збирався затримувати вас так надовго».

Вона взяла конверт. «Це правда, мені треба йти». Вона підвелася, ніяково притискаючи до грудей конверт. «А… Мені подзвонити вам, коли я прочитаю?».

«Я вам подзвоню». Він посміхнувся їй, цього разу широко. «Хочу подякувати вам наперед за ваш час. Я дуже вдячний».

Ауслендер відчула незручність. «Сподіваюся, я висловилася цілком ясно: я навряд чи зможу зайнятися Теодорою».

«Коли ви прочитаєте вірші, — сказав він, — ви, можливо, передумаєте».

«Боюся, що ні».

«Ви ж погодилися їх прочитати».

«Мені завжди цікава гарна поезія, — натягнуто промовила Ауслендер. — Якщо твори вашої дружини такі, як ви кажете, я зробила б собі погану послугу, не прочитавши їх».

«І справді, — сказав він і розсміявся — своїм дивним телефонним сміхом, різким і коротким. — Я подзвоню вам наступного тижня».

Вона відчувала його погляд на своїй спині, коли виходила з кав’ярні з пакетом віршів під пахвою. Заради нього — і заради цієї невідомої, нещасної Теодори — вона сподівалася, що вірші виявляться не жахливими. Однак вона не дуже покладалася на цю надію: те збудження, яке почало здійматися в ній ще кілька хвилин тому, вже геть зникло.

Тієї миті, коли вона виходила з дверей кав’ярні на вулицю, вона вже була впевнена, що ці твори виявляться нікчемними. Перетинаючи Гровенор-авеню (пальто хльоскало по ногах, голова схилилася проти вітру), вона уявляла собі наступну розмову з Віореску. Вона буде делікатною: немає потреби говорити йому правду про творчість його дружини; якщо він обманюється, хай обманюється. Це не її відповідальність.

Але виявилося, що Віореску не обманював ні її, ні себе. Вірші Теодори Віореску були надзвичайні. Прочитавши перші з них (вона неохоче витягла їх із конверта, щоб проглянути за обідом), Ауслендер у неймовірному здивуванні встала з-за столу, з дзвоном упустивши виделку на тарілку, й потягнулася за конвертом, аби витрусити з нього решту вмісту. З пачкою віршів у руці вона машинально їла свою смажену курку з рисом, навіть не усвідомлюючи цього. Вона ледве вірила своїм очам. Вірші немов стрибали по сторінках, сповнені жаху й дивних, загрозливих образів — крихітних, підкреслено тваринних облич, крові, що ллється дощем крізь сукувате чорне гілля дерев, дрімучих лісів, в яких ховаються маленькі люті істоти. А мова! Мова вражала яскравістю й збурювала нерви. Якими привидами має бути населена душа самої поетки! Про це подумала Ауслендер, коли нарешті впала без сил у своє ліжко о пів на першу ночі. Вона читала п’ять годин поспіль — спочатку за обіднім столом, потім за робочим, потім у ліжку, й усе ще не прочитала всіх віршів, що їх дав їй Віореску, але збиралася дочитати ще сьогодні. Проте їй треба було трохи перепочити — вона була виснажена, очі пекло.

Хвилин десять вона лежала, прислуховуючись до неясних нічних домашніх звуків: холодильника, водопровідних труб, скрипіння й зітхання у сусідів нагорі й бурмотіння у сусідів унизу. Потім знову сіла, підмостивши подушки під спину, й стала читати далі. Прочитавши всі вірші, вона взялася їх перечитувати. Трохи згодом встала й сходила за блокнотом. Деякий час вона перечитувала вірші й робила нотатки в блокноті, насилу опираючись потягу піти до письмового столу за пачкою з п’яти-семи каталожних карток, якими вона зазвичай користувалася для нотаток під час роботи над перекладами. Врешті-решт здалася, переконавши себе, що картки просто зручніші, більш звичні на дотик, тож із запасом карток під рукою вона пропрацювала до світанку, перебуваючи в якомусь гарячковому стані, й відчувала себе однією з тих дивних нічних істот із віршів поетки, коли сиділа в ліжку гола, зі скуйовдженим волоссям, гризла то пальці, то кінчик ручки й несамовито черкала свої нотатки, тимчасом як кімната поступово заповнювалася