Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

Ложкою відламую щедрий шматок шоколадного торту та відправляю цю смакоту до рота. Облизую ложку з обох боків, смачно прицмокуючи язиком.

Торт ну дуже солодкий і дуже шоколадний. Марта перевершила сама себе. Зранку мене привітали батьки і роз’їхалися по справам – тато в офіс, мама в ресторан, проконтролювати підготовку до святкування.

Наталі приїхала зрання і привітала мене першою, стрибнувши в ліжко, поки я ще солодко спала. Своїм тілом я ледь не розчавила новенькі фарби.

Брата я не бачила, він з командою поїхав вчора вечері.

На екрані телевізора миготять кадри з «Тома і Джері». Том як завжди намагається зловити мишеня, підкладає йому під гамак запалений динаміт.

Беру балончик з вершками, трохи струшую його та видавлюю збиті вершки на торт, ложкою зачерпую щедру порцію.

- Ніколи б не подумала, що вісімнадцятирічні дівчата так розважаються , - Наталі кладе на столик чашку з чаєм.

- Тебе це теж скоро чекає, - хмикаю я та з’їдаю ще шматок торту.

Наталі із сумом оглядає мене, її очі затримуються на моєму не розчесаному волоссю, погляд обводить неохайний пучок, в лінзах окулярів відбивається мультфільм.

- Що? Від твого погляду моє волосся не розплутається у гарну зачіску, - буркочу я.

- Ліві, але так не можна. Ти сидиш сумна і заїдаєш це гігантською порцією цукру.

- Нічого я не заїдаю. День народження - це єдиний день, коли я можу їсти солодке без міри.

- Так, так. Я знаю. День, коли ми прогулюємо школу із дозволу батьків і їмо солодке.

Подруга сідає біля мене, забираючи в мене тарілку з тортом, я протестуючи гарчу. Проте Наталі робить вигляд наче мене не чує та відламує шматок торту.

Оглядаю подругу, вона хоч і виглядає краще за мене та погляд її такий самий сумний.

- Наталі, - кличу подругу.

- Що? – дівчина колупає ложкою у тарілці.

- Ти чого сумна? Справа в моєму братові?

- Та ні. До чого він взагалі тут. Ти сумна і я сумна, - посміхається подруга.

Забираю у дівчини тарілку та кладу на столик біля дивану. Лягаю біля подруги, обіймаючи її обома руками, голову зручно вмощую на її плечі.

- Нат, пройде гра і ми всі видихнемо. Все зміниться на краще, - щільніше пригортаю подругу.

- Ти вже обрала сукню? – дівчина заглядає мені в очі.

- Мама зранку притягла якусь, - байдуже озиваюся.

- Якусь? Ти що навіть на неї не дивилася? – дивується Наталі.

- Ні. Вона так і висить в чохлі.

- Ну як так можна, - Нат швидко встає з дивану та тягне мене за руку в мою кімнату.

- Ти сама то знаєш, що одягнеш? – буркаю я.

- Так. Я принесла із собою сукню.

Наталі біля дверей відпускає мою руку та приймається розпаковувати сукню, обережно розстібає блискавку та дістає сукню.

Рожева тканина з пишною спідницею та відкритими плечима.

- Тобі, що п’ять виповнюється? – обурюється Наталі.

- Нормальна сукня, - потискаю плечима. – Я взагалі би в піжамі пішла.

- Ти ж не дитяча лялька Барбі. Нам потрібно терміново знайти щось особливе.

Подруга зникає в гардеробній. Вішалки голосно цокають об металевий держак.

- Не те, - лунає голос дівчини.

Лягаю на ліжко, обіймаю подушку попереду себе обома руками та чекаю подругу.

Наталі з’являється з палаючими очима.

- Який вирок? – підіймаю брову.

- Нічого підходящого немає. Ми йдемо на шопінг, - хитро посміхається подруга.

- О ні, - стогну я, зариваючись обличчям в подушку. – Я не піду.

- Ще й як підеш. Вставай. Одягайся і йдемо, - Наталі намагається відібрати в мене подушку, але я тримаю міцно.

- Не буду я одягатися, - здаюся я та відпускаю подушку.

- Тоді поїхали так. Ти виглядаєш навіть дуже стильною, - кривить груби дівчина.

- О так. Ця футболка з Покемоном дуже модна.

- Тоді переодягайся. Я чекаю в машині. І не змушуй мене тягнути тебе силою. Ти знаєш, я можу, - пригрожує пальцем подруга.

Наталі виходить, кидаючи на мене суворий погляд.

Виходу немає, треба йти. Вона дотримається свого слова. Швидко натягую джинси та вільну сорочку. Волосся складаю в більш охайний пучок та спускаюся вниз.

- Марто, ми поїдемо з Наталі по крамницях, - гукаю жінку.

- Не забудь, що в ресторані ви маєте з’явитися о сьомій. І стиліст приїде о п’ятій, - чую голос жінки із пральні.

Зазираю в кімнату, Марта запускає пральну машину.

- Стиліст? – перепитую я.

- Чи як він називається? Луїза запросила аби тебе нафарбували та зробили зачіску.