Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- Добре. Я побігла.

- Ліві, тільки аби о п’ятій була. Бо твоя мати розірве мій телефон.

- Добре, - посміхаюся я.

Наталі чекає мене в машині, нервово постукуючи нігтями по керму.

- Я вже збиралася підійматися за тобою, - обертається до мене дівчина.

- Я вже тут. Поїхали, - пристібаю пасок і дивлюся на подругу.

Дівчина провертає ключ і машина рушає.

- Мама нам замовила стиліста. До п’ятої ми вже маємо бути вдома.

- Чудово. Я думаю, що ми встигнемо.

- Куди поїдемо? Я не хочу сьогодні бачити натовп людей.

- А натовпу і не буде. Ми поїдемо до подруги моєї мами. Їхати правда в сусіднє містечко, година дороги. Але повір воно того вартує.

- Ну хоч розвіємося.

Наталі вмикає голосно музику і ми мчимо під пісні Абби, голосно підспівуючи.

Автомобіль зупиняється біля звичайного будинку в жилому кварталі.

- Ти впевнена, що нам сюди? – скептично оглядаю фіранки на вікнах.

- О так. По п’ятницям Вілла працює вдома. Всі сукні вона проектує та шиє сама.

- Ну добре, - виходжу слідом за подругою.

Шляхом до дверей оглядаю клумби з різнокольоровими трояндами.

Наталі стукає у двері спеціальним молоточком.

- Як у фільмах про древні особняки, де живуть привиди, - оглядаю світлі двері та стіни.

- Все дуже гарно ззовні, які привиди, - дивується Наталі.

- А може в середині висить павутиння і крізь стіни пропливають привиди. А це все, - рукою вказую на троянди та світлі стіни, - тільки маскування.

- Тобі точно вісімнадцять? – Наталі вражено відкриває очі.

Двері різко відчиняються, я перелякано підстрибую. Готова заприсягнутися – кроків не було чути.

Тримаючись за ручку, на нас дивиться жінка темними очима, підборіддя високо піднято, спина пряма.

- Наталі, мила. Вітаю, - жінка скупо посміхається до Наталі. – Твоя мама не замовляла нічого нового.

Жінка здивовано оглядає нас.

- Це моя подруга - Олівія. Вілло, ми до вас з великим проханням.

- Тоді заходьте, - жінка відкриває ширше двері.

Ми проходимо всередину. Будинок весь білий з білими меблями. Ми наче потрапили в крижаний замок.

Жінка веде нас до вітальні. Темне волосся із сивиною в її тугому пучку навіть не рухається. І вона вся наче не йде, а пливе.

- Прошу сідайте, - жінка вказує на кремовий диван.

Ми слухняно сідаємо, я намагаюся тримати спину як можна рівніше. Жінка сідає в крісло, складає ноги щиколотка до щиколотки. Перед нами справжня леді.

- Вілло, у Олівії сьогодні день народження. Вісімнадцять років, - починає свою розповідь подруга.

- Вітаю, - сухо каже жінка і оглядає мене без емоційним поглядом.

- Дякую, - тихо відповідаю я.

- Сьогодні ми будемо святкувати її свято у ресторані «Береги Богемії». А наша іменинниця залишилася без підходящої сукні.

- Точніше вона в мене є, але вона занадто рожева і дівчача, - доповнюю слова подруги.

- І було б дуже чудово аби у вас знайшлася сукня. Всі ваші роботи неперевершені, вишукані, одразу привертають захоплені погляди.

- Ну добре, добре, - жінка розтає від похвали та тепло посміхається. – Вам пощастило, в мене є декілька готових робіт. Олівіє, встань, будь ласка.

Слухаюся жінку і повільно встаю на показане нею місце. Вілла жестом руки мені показує покрутитися. Я повільно обертаюся по колу.

- Зніми окуляри, - наказує жінка.

Знімаю окуляри і кладу на диван біля Наталі.

- Так, добре.

Жінка підводиться з крісла та підходить до мене.

- Дозволь, - питає Вілла.

Відповідь їй не потрібна. Вона бере мою сорочку та натягує її, склавши тканину в кулак на спині.

- Добре, - коментує жінка.

Обома руками вона бере моє обличчя в оберемок, повертає за підборіддя то вправо, то вліво.

Почуваюся якоюсь кобилою на продажу. Добре, що зуби не подивилася.

Жінка заглядає в мої очі, дивиться глибоким пронизуючим поглядом. Я не в силах відірватися від її очей, відчуття, що вони зазирають у самі глибокі глибини.

- Є в мене сукня для тебе, - звучить наче вирок. - Будьте тут.

Жінка крокує з кімнати кудись на гору.

Тільки зараз я розумію, що затамувала подих. Не смію рушити з місця, лиш переводжу погляд на подругу. Дівчина широко мені посміхається.

- Вілла трохи специфічна, - шепоче Наталі. – Вона в минулому була балериною, потім викладала і була дуже суворим вчителем. Мама в дитинстві вчилася у неї. А зараз вона застара вже і для викладання. Зате з неї дуже добрий дизайнер.