Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Звертаючись до сучасників, годі обійтися без психологічних та фізіологічних вказівок. Сновидіння можуть за багато років провіщати смерть, безпосередньо смерті передують певні, очевидно, типові картини. В якій послідовності відбувається перебіг вервечки токсичних змін, почерговість біологічного відмирання? Що означають повідомлення про те, що клич умирущих, особливо потопельників, ніби повідомлення на велику відстань, сприймається їхніми матерями? Чи є тут провідником якась аура — принаймні для надсензитивних чи для певних станів?

Це питання, які проникають навіть у практику, наприклад у спосіб поховання. Зазвичай люди розмірковують і про таке, причому всі люди, але переважно дуже різним способом. Тут зустріч зі смертю може зміцнити не лише переконання, але й відвагу. Можливо, навіть виплести мережу провідних каналів.

Я роблю ці нотатки 26 травня 1969 року, в понеділок Трійці, коли три астронавти «Аполлона-10» після обертання навколо Місяця повертаються на Землю. Їхній політ увійде в історію астронавтики — насамперед через складний маневр місячного посадкового модуля, який наблизився на мінімальну відстань до поверхні нашого природного супутника. Це було тренування приземлення, яке має великі шанси на успіх.

Отже, і зустріч зі смертю треба сприймати як тренування, можливо, навіть як підготовку до набагато важливішої посадки. Поки що перевізник тісно прив'язаний до човна, але колись він його залишить.

Світло понад стіною

Якщо ми лише краєм ока поглянемо на все більшу гору літератури про сп'яніння, яка продовжує розростатися, й при цьому не пропустимо повз увагу подвійний сенс слова «до-слідження», то знайдемо дуже мало знання і дуже багато науки. До неї слід зарахувати не лише впорядкування матерії та її впливів, тобто весь хімічний, фармакологічний та психологічний аналіз. Тут буде замало допитливості в усіх її найменших відтінках, від швабського «Wunderfitz[91]» до екзотизму Отелю Пімодан[92].

Усе це стосується й сучасного відвідування віддалених областей та островів, де можна збирати наркотичні речовини у вигляді тропічних плодів. «Потужні уми підкріпляються не молоком, а алкалоїдами», — казав Ґоттфрід Бенн[93]. Та я вбачаю в цьому не так підкріплення, як послаблення; і прикладів цьому не бракує. У мистецькій та інтелектуальній сфері аж кишить такими веселунами, які переважно вже занапастили себе безперервним курінням та піґулками і, ще не досягнувши духовної зрілості, відійшли під нагляд лікарів.

Проте доволі дотепною є заувага Ґоттфріда Бенна про той остракізм, якого зазнає подібна поведінка: «Наркотики, п'янкі субстанції, екстази, душевний ексгібіціонізм — для суспільства все це звучить просто пекельно. (…) Але аргумент про псування здоров'я не надто пасує державі, поки вона влаштовує війни, під час яких за три роки гинуть три мільйони людей». Тут можна додати: …і поки держава з торгівлі цивілізаційними отрутами одержує левову частку свого прибутку.

Далі Бенн підходить до суті речей (або до [найвищого] третього ступеня) з думкою про те, що через «розбудову візіонерських станів» расі передається новий приплив духу й усвідомлення, який сам собою може принести «новий творчий період».

Подібним чином висловлювалися Людвіг Клаґес («Про космогонічний ерос», 1922), Рене Ґенон («Схід і Захід», 1930), Анрі Мішо, Жан Кокто, Жуль Буассьєр[94], уже згаданий Гурджієв та інші. Про Гакслі буде пізніше. Бажаною тут була б точна, розбита за певними критеріями бібліографія. А так доводиться спершу з труднощами намацувати.

Художнє володіння матеріалом вдається лише за рідкісними винятками.

Сильна, всесвітня, можливо, навіть космічна потреба приносить із собою «багато помилкового і тільки дещицю ясності» — це нагадує мені власний шлях. Наближення є всім, і це наближення не має жодної мети, яку можна намацати чи назвати; сенс полягає у шляху.

На жаль, я змушений знову і знову звертатися до технічних алегорій. Поводження з надзвичайно небезпечними, почасти отруйними, почасти вибуховими речовинами є сьогодні неминучим, і не лише в лабораторіях. Деякі маніпуляції можливо проводити тільки через скляні або навіть свинцеві стіни. Лабораторії послуговуються для цього механічними щупами — тут може бути також випромінювання або електричні сили. Та головне не в цьому. Важливим у цій картині є те, що щось вирішальне відбувається за стіною або за заслонкою. Якась відповідність може прийти й звідти — приміром, через магнетизм або вибух.

Учасник містерії, який в екстазі досягає вузької смужки, що відділяє життя і смерть, та наважується ступити туди, де час несподівано завмирає, все-таки залишається по цей бік завіси — далі наближення він не дістається. Вхід до останнього приміщення, до камери смерті, для нього зачинений. Але при наближенні щось його зачіпає — не так прямим доторком, як магнетично, не так через причинно-наслідковий зв'язок, як через аналогічний розвиток.

При перетині кордонів час не приборкується, але виникає припущення, що він таки може бути приборканий. Здавна для кожного з нас це було доброю звісткою, елевсинським світлом.

Залишається відкритим питання, чи справді на цій межі життя і смерті відчуття стають гострішими й чи справді матерія починає сильніше випромінювати. Тут доречно згадати книгу Єзекиїля 1.27–28, Дії Апостолів, 2.2 та 9.3, Об'явлення 1.10 і багато інших місць у світських та святих письменах, в яких можна почути й побачити сигнали космічної гонитви.

Щось сяє та відлунює понад стіною, але в часі ми рухаємося в кращому разі паралельно до безчасовості. І все ж таки. Те, що людський дух може сформулювати аксіому паралельних ліній, є дивом, і його годі пояснити самою лише інтуїцією — тут ще мала додатися певна концепція. З конструктивного погляду назвати точку перетину на дуже великому віддаленні вже в добу бароко (Ляйбніц, Декарт, Спіноза) було доволі відважною затією, яка обмежувалася, з одного боку, повагою до авторитетів, а з другого — обережністю. Сьогодні ніхто з тих, хто цінує духовну репутацію, всерйоз не наважується на подібні спроби, й інстинктивний страх тут цілком зрозумілий, адже все це може нам дорого обійтися.

І