Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Цей вірш нагадав мені поле з давніми похованнями у Тарквінії, й поки я перебував у підземних гротах, нагорі цвів мак і дозрівала пшениця. Багато хто відчував блаженство там унизу, серед мертвих. Тут не потрібен жоден наркотик — теперішнє є достатньо сильним. Загалом «теперішнє» є інтенсивом від «миті». Мить є чашею, теперішнє — вином. («Praesentia» — це також безстрашність і навіть влада. Овідій. Метаморфози 4.612: «tanta est praesentia veri[96]».)

Згори сонце гріло тепліше, мак цвів пишніше. Це було так, ніби справді випити вина; багато хто з тих, що знову вийшли нагору, свідчив про це. Смерть там привітна, присутня як господарка бенкету.

Тож виникає питання: що ж відбувалося там унизу? Відповідь має бути такою: «Нічого не відбувалося». Це знак великих перетворень. Всесвіт не зрушив ні на йоту.

З історій про те, що там таки щось сталося й постійно стається, здавна жили священники й чарівники.

У абсолютно дивовижному всесвіті немає потреби в тому, щоб ще ставалися й дива. Тому Священне місто не має ні храму, ні святині. З цієї причини чудеса в Новому Завіті завжди значно слабші за притчі. «Твій син живе[97]!» — це не чудо, це притча, яка вказує на чудо. Якщо я прийму це в сенсі сутої події, тобто як диво саме собою, а не як вказівку, тоді в межах певного порядку я вважатиму не менш важливою трансплантацію серця. Але слово має на увазі більше. Це підтвердження, яке охоплює смерть і життя. Юнак з Наїну[98], як і Блайберґ[99], померли вдруге, хоча обидва є безсмертними.

Підтвердження можна відчути й досягти. Нам вдаються уявлення про потойбіччя не тому, що вони спрямовані на щось віддалене, а на щось зовсім близьке; відбувається проекція. Таким чином, наближення також підтверджує культи та їхню велич, але водночас і позбувається їх. Час і простір можна зібрати докупи коштом розмаїтості. Приміром, на алеях є такі точки, де через перспективу дерева затуляють одне одне й зливаються в образі одного могутнього дерева.

Подолання страху може бути внеском у мистецтво. В цьому також полягає завдання архітектури, коли вона перевищує суту потребу й стає мистецтвом. Якщо ж вона зазнає невдачі, якщо віддає себе повністю на поталу перебігу подій, економіки чи, в кращому разі, естетичним вибрикам, тоді страх зростатиме. Той страх споконвіку є страхом смерті, який сьогодні в дусі часу сприймається як технічний розвиток. Завжди є потреба в людях із сильним духом, аби не визнавати а priori такі претензії, й у цьому сенсі слова Мао «атомна бомба — це паперовий тигр» слід зараховувати до рідкісно вдалих висловів нашого часу. Таке міг би сказати й Лао Цзи.

Ландшафти в сенсі природи, примітивних, ранніх та високих культур будуть зникати; і з цим слід змиритися. Думку, про те, що такі втручання обмежені в часі та в рамках «ландшафту майстерень» неминучі, я вже виклав у своєму «Робітникові» (1932), про їхню періодичність я писав у «Стіні часу» (1959). Вибілення[100] може відбутися й за допомогою вогню. Про це знали ще досократики.

І ось ми підходимо до особливого аспекту — а саме до розгляду того, як окрема людина може втриматися, не зазнавши шкоди. Те, що вона мешкає в майстерні, є фактом, але не розрадою для неї. Зазвичай говорять про досконалі умови, аби «втримати людей у доброму гуморі» — в культовому, метафізичному, технічному, економічному плані; це означає, що їм згодовують слова розради. З давніх часів це відбувалося через священників, тиранів, добрих і поганих батьків родин. «Ось зачекай, коли виростеш,» — чує дитина. Та коли людина виростала, змінювалися турботи, а невпокій залишався.

Претензії держави, яка сьогодні маскується під суспільство, можуть стати дуже великими. Окремій людині залишається можливість ухилитися від цих претензій, принаймні через самогубство. «Можливість самогубства належить до нашого капіталу». Це був один із тих афоризмів, які час від часу викликали в мене відразу, і я також чув від одного велета кав'ярень, який дивовижним чином досі пошановується в нас як напівбог, що «настане час, коли шанований автор скористається своїм капіталом».

Те, що людина виходить із реальності для того, щоб насолоджуватися, для наближення неважливо, навіть шкідливо. Все, що ми віддзеркалюємо з минулого — розкішні храми й піраміди, готичні монастирі й собори, ранні республіки та королівства, — намальовано на завісі. Те саме стосується й раїв майбутнього, досконалості техніки, світової держави без хвороб і воєн, ядерного синтезу, польотів до зірок. Там багато чого відбувається, і відбуватиметься ще більше, водночас посилиться споживання, субстанція зазнає спотворення. В Токіо збираються, як я чув, встановлювати на вулицях автомати з киснем. Треба заправлятися повітрям.

Усе це більшою чи меншою мірою досконале — отже, «врешті» недосконале. Цей світ, що виплітає все навколо, слід бачити в правильній перспективі, як і етруські могили, а це означає — відчути в одну мить теперішнє, буття в своїй суті, тишу — в часі, що буруниться і мчить уперед. Ми тільки побіжно наближаємося до неймовірного багатства, частина якого належить також і нам і яке нам знову і знову обіцяють