Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Захекавшись від бігу, мене обвила руками Єтта Соломон.

«Серденько моє золоте! Я втекла крадькома — лише щоб сказати тобі, що зайду до тебе ввечері. Я все віддам заради тебе… але мені треба бігти назад… мені потрібна ця робота… моя мати…».

Я заледве бачила та чула її — мої почуття були притуплені поразкою. Я пішла далі в якомусь сліпому заціпенінні, з відчуттям того, що будь-якої миті можу впасти посеред вулиці, геть виснажена.

В мене забрали все: надію, за яку я чіплялася, людську підтримку, взагалі реальність… Я поринала в бездонну темряву. В мене залишилося тільки одне бажання — померти.

Отже, це був лише сон? Міраж, народжений зголоднілими серцями людей у пустелях пригноблення, — ця споконвічна віра в Америку, в омріяну й жадану «золоту країну»?

Може, голодним селянам із Суковолів просто примарилася райдуга, що здійнялася над їхніми лихами й повела їх… куди? Куди? До задушливої покірливості потогонних майстерень? До безвиході цих вулиць? «Господи! Що там, за цим пеклом? — кричала моя душа. — Чому не покінчити з цим прямо зараз?».

Тисячі голосів у мені та навколо мене відповіли: «Твоя віра померла, але в твоїй крові все ще волає і прагне справдження їхня віра — тих мертвих поколінь, чия віра, попри всі скрути, продовжує жити й залишається нездоланною, безсмертною силою!».

У цій Америці, яка розчавлює та вбиває мене, їхній дух спонукає мене… боротися… страждати… але ніколи не скорятися.

У моїй безнадійній темряві зажевріли їхні втрачені життя — живий, світлий вогонь. Я знову побачила натовп вкритих пилом селян, що скупчилися навколо мого батька, коли він читав листа з Америки. Їхні жадібні обличчя тягнулися до нього, їхні очі сяяли тією самою надією, тією самою споконвічною вірою, що спонукали й мене…

Раптом щось сильно вдарило мене в спину. Ошелешена болем, я впала… А потім — лише темрява та тиша.

Я розплющила очі. Якась фігура в білому схилилася наді мною. Я померла? Я була на небесах нового світу — в Америці? Мої очі знову заплющилися. Якесь неясне відчуття щастя наповнювало мене. «Навчання тече вільно, як молоко та мед», — само спливло в голові, як сон.

Так, я була на своєму небі — в американській школі, у широких сонячних полях, дитина серед інших дітей. Нашими підручниками були співочі птахи та шепіт дерев, дзвінкі струмки та вабливі небеса. Ми вдихали навчання та мудрість так само природно, як дихають квіти на сонці.

По завершенні уроків ми всі бралися за руки й стрибали, як на картинці з танцюючими феями, яку я колись бачила у вітрині. Мене наповнювала радість єдності — велике диво цього нового світу; вона тиснула на моє серце, як туга. Я повільно й непомітно відокремилася від решти дітей, аби усамітнитися в тиші, аби боротися й молитися за можливість висловити те, що здійнялося в мені, в якійсь формі краси. І з моїх намагань гарно сформулювати свої думки народилася чудова пісня й заповнила світ.

«Скоро вона зможе повернутися до майстерні — правда, медсестро? — голос Єтти Соломон увірвався до моїх марень. Я втомлено розплющила очі й побачила, що я все ще на землі. Широке, добре обличчя Єтти стривожено посміхалося мені. — Тобі пощастило, що автівка, яка на тебе наїхала, не переламала тобі руки-ноги. А якщо руки працюють, ти скоро повернешся до машини».

«Машини? — я здригнулася. — Я не зможу повернутися до майстерні. Я в лікарні так звикла до сонячного світла й тиші, що більше не витримаю того пекла».

«Ша! Ша! — стала заспокоювати мене Єтта. — Тобі треба навчитися приймати життя як воно є. Що буде, то й буде. В Росії ти могла сподіватися на те, що втечеш від своїх негараздів до Америки. А з Америки куди ти втечеш?».

«Так, — зітхнула я. — У найчорніші дні в Росії завжди була надія на Америку. В Росії у нас була лише мазанка, мало їжі та постійний страх перед козаками, але все ж таки ми примудрялися дивитися в небо, мріяти, думати про новий світ, де ми матимемо шанс бути людьми, а не рабами».

«Навіщо так багато думати? Ці думки тебе лише гризуть. Краще відпочинь…».

«Як я можу відпочивати, коли від усіх цих думок у мене голова пухне? Мені школа потрібна більше, ніж голодному — хліб».

Єтта тужливо й замислено дивилась на мене. І раптом: «У мене є ідея. Є одна школа для новачків, де їх вчать усього, що вони захочуть…».

«Що? Де? — я аж підскочила, як у гарячці. — Звідки ти знаєш про неї? Скажи мені тільки… швидше… Відколи?».

«Дівчина-сусідка… Вона працює на сигарній фабриці і тепер вчиться там».

«Що вона вивчає?».

«Та не хвилюйся ти так. У тебе зараз очі вистрибнуть».

Я безсило впала на подушку. «Ой вей! Розкажи мені!» — благала я.

«Я знаю лише, що вчитися їй подобається більше, ніж крутити сигари. І називається це “Школа для дівчат-іммігранток”».

«Час вийшов. Там ще один відвідувач чекає», — сказала медсестра.

Коли Єтта вийшла, до палати вбігла моя мати з хусткою на голові й кинулася до мого ліжка, стала мене цілувати.

«Ой вей! Ой вей! Я ледь не померла від страху. Як усе це сталося?».

«Не хвилюйся так. Я вже майже оговталася й скоро повернуся на роботу».

«Яка ще робота? Тобі треба хоч трохи погладшати. Кажуть, вони відправляють людей з лікарні за місто. Може, й тебе відправлять».

«А як ви житимете без моєї зарплатні?».

«Дейві вже продає газети, а Бессі — льодяники в парку після школи. Вчора вона вже принесла додому двадцять вісім центів».

Попри всі зусилля матері виглядати бадьорою, я дивилася на її виснажене обличчя й питала себе, чи їла вона сьогодні.