Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Коли мене виписали з лікарні, я попрямувала додому. Біля Аллен-стріт мене охопив жах перед нашими темними кімнатами. «Ні… ні, я не можу більше повертатися в цю темряву та сморід», сказала я собі. «Якщо вони поки обходяться без моєї зарплатні, хай думають, що я поїхала за місто, а я спробую знайти цю школу для іммігрантів, про яку розповіла Єтта».

Отож я пішла до школи для іммігрантів. Мене прийняла висока, граціозна жінка — не співробітниця, а благодійниця.

Любов, що линула з мого серця до статуї Свободи, перекинулася й на місіс Олні. Вона здавалася мені живим втіленням духу Америки. Все, що я колись намріяла собі про Америку, сяяло в її добрих карих очах. Я відчула одразу, як її побачила: вона врятує мене від тих капостей, що розчавлюють мене. Ця спокійна жінка, здавалося, випромінювала співчуття й розуміння.

Я жадала відкрити їй свою душу, але була така схвильована, що не знала, з чого почати.

«Я шалено хочу вчитися!» — вимовила я, задихаючись, і захлинулася під натиском всього того, що мала сказати.

Тонкі риси обличчя місіс Олні пожвавила підбадьорлива посмішка.

«Якої професії ти хотіла б навчитися — роботі на швацькій машині?».

«Роботі на швацькій машині? — вигукнула я, здригнувшись. — Ой вей! Сама лише думка про “машину” мене вбиває. Навіть коли просто дивлюся на одяг, мені плакати хочеться, як згадаю, яким потом дається кожен шов у цій майстерні».

«Гаразд, тоді, — вона поклала мені руку на плече, — як тобі сподобається куховарство? Є велика потреба в кваліфікованих хатніх робітницях, тож у тебе буде непоганий заробіток і пристойне житло».

«Я — хатня робітниця? — я скинула її руку. — Хіба я приїхала до Америки, щоб стати куховаркою?».

Місіс Олні якусь мить збентежено мовчала. «Добре, люба, — сказала вона потім неквапливо, — чим же ти хотіла б займатися?».

«У мене є ідеї, як зробити Америку кращою, тільки я не знаю, як їх висловити. Є тут місце, де я могла б навчитися?».

Жінка якийсь час ошелешено дивилася на мене, не промовляючи ні слова. Потім продовжила з тією самою лагідною посмішкою: «Це добре, що ти хочеш допомогти Америці, але я гадаю, що найкращий шлях для тебе — навчитися якійсь професії. Для того й існує ця школа — допомагати дівчатам знайти себе, і найкращий спосіб зробити це — навчитися чомусь корисному».

«А хіба думати не корисно? Чи Америці потрібна праця лише мого тіла, моїх рук? Хіба не думки перевертають світ?».

«Ось воно що! Але ми не збираємося перевертати світ». Вираз її обличчя став холоднішим.

«Але ж Америці потрібні зміни, — вигукнула я. — Ми, іммігранти, хочемо бути людьми, а не просто “робочими руками” не рабами свого шлунка! І саме можливість думати й знаходити рішення робить людину людиною».

«Дитино, для думок потрібен вільний час. Це ще прийде. Спочатку ти мусиш навчитися, щоб добре заробляти».

«Хіба я приїхала до Америки, щоб заробляти?».

«А для чого ж?».

«Я приїхала, щоб дати вихід усьому тому доброму в мені, що придушувалося в Росії. Я приїхала, щоб допомогти Америці створювати новий світ… Мені казали, що в Америці я зможу відкрити свою душу й вільно літати в повітрі… співати… танцювати… кохати… Все це є всередині мене, а Америка не дозволяє мені нічого віддати».

«Мабуть, ти зробила помилку, приїхавши до цієї країни. Твоя країна, можливо, оцінила б тебе більше, — вона оглянула мене з голови до ніг. — Боюся, що ти прийшла не в те місце. Ми тут лише навчаємо спеціальностей».

І вона повернулася до своїх паперів, кинувши мені через плече: «Гадаю, тобі слід піти в інше місце, якщо ти хочеш, аби тебе носили на руках».

Засліплена гнівом, я вийшла зі школи для іммігрантів, не розуміючи, куди йду, та мені й байдуже було. Мене охоплювали то обурення, то відчай. Але з цієї внутрішньої бурі поступово виринала одна думка… одна істина, що ставала мені дедалі яснішою. Без сприйняття іммігрант завжди залишатиметься за бортом, буде в Америці чужинцем. Поки Америка може давати волю серцю іммігранта та навчати його руки, він завжди залишатиметься наодинці із собою, роз’їдений самим багатством своїх не використаних талантів.

Я палко бажала мати подругу — справжню американську подругу, не таку, як місіс Олні, а таку, що зрозуміє це неясне, сліпе прагнення до волі, що поглинало мене. Але як і де знайти таку подругу?

Підійшовши до будинку, в якому ми жили, я з жахом зупинилася. На тротуарі були навалені купою пошарпані побутові речі, які здалися мені знайомими: стільці, посуд, каструлі. Посеред клумаків із постільними приналежностями та поламаних меблів стояла моя мати. Не звертаючи уваги на юрбу роззяв, вона запалила шабатні свічки й молилася над ними. Я миттєво все зрозуміла. Через те, що я нічого не заробляла, поки лежала в лікарні, нас вигнали за несплату оренди. Починався шабат[15]. Мій батько був на молитві в синагозі, а мати, не боячись скандалу, демонстративно продовжувала шабатну церемонію.

Вся історія нашого народу віддзеркалювалася в світлі цих шабатних свічок. Бездомна, покинута Богом і людьми, віра моєї матері все ж таки палала посеред запустіння цих вулиць — як виклик усій Америці.

«Маме!» — закричала я, проштовхуючись крізь натовп. Бессі та Дейві кинулися до мене. За мить ми всі четверо стояли, міцно тримаючись одне за одного, посеред руїн нашого дому.

Одна із сусідок запросила нас до себе на вечерю. Не встигли ми сісти за стіл, як хтось постукав у двері й до помешкання увійшла молода жінка квадратної статури, яка хотіла бачити мою матір.

«Я з Товариства соціального покращення, — сказала вона. — Я чула, що вас виселили. В чому справа?».

«Ой вей! Лишенько моє!». Я все ще бачу перед собою душевний біль на обличчі матері, коли вона відверталася від цієї доброчинної пані. Батько опустив