Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

«Як давно ви в Америці? Де ви народилися?» — механічно запитувала жінка, витягнувши блокнот і олівець.

В кімнаті стояла жахлива тиша. Жінка, яка запросила нас на вечерю, тихенько вийшла до спальні, не в змозі терпіти нашу ганьбу.

«Як давно ви в Америці?» — повторила доброчинна пані.

Гнітюче мовчання.

«Тут хоч хтось вміє розмовляти?». Вона переклала своє запитання їдишем.

«Хай йому грець, Гедалії Мінделю! Брехун! — вибухнула нарешті мати. — Навіщо ми залишили свій дім? Ми були серед своїх. Ми були там людьми. А тут? Тут ми ніхто! Ніхто! Там, вдома, навіть котів і собак не викидають на вулицю. Таке може трапитися лише в Америці — це країна без серця, країна без Бога!».

«Боже милосердний! Чи є тут хтось досить розумний, щоб відповісти на просте запитання? — доброчинна пані незадоволено, нетерпляче повернулася до мене. — Ти можеш сказати мені, скільки ви живете в цій країні? Де ви народилися?».

«Не ваша справа!» — бовкнула я, навіть не усвідомлюючи, що кажу.

«Чому так зухвало? Ми лише намагаємося вам допомогти, а ви обурюєтеся».

«До біса вашу допомогу! Я вже не хвора. Я можу подбати про матір — без вашої доброчинності!».

Наступного дня я повернулася до майстерні — до тих самих довгих годин, тієї самої низької зарплатні, того самого свиноокого, товстопузого хазяїна. Але цього разу було вже інакше. Вперше в житті я підкорилася неуникному. Я визнала свою поразку. Проте щось у мені, сильніше за мене, здіймалося з тріумфом навіть у цій капітуляції.

«Так, я мушу підкоритися цій майстерні, — думала я. — Але вона мене не розчавить. Я змушена продати в рабство лише своє тіло — але не серце й не душу.

Для кожного, хто дивиться на мене ззовні, я лише принижений хробак, личинка в землі, але я знаю, що над цією темною норою, в якій я загрузла, є зелена трава, сонце та небо. Самотня, безпорадна, я маю прокопати собі шлях до світла!».

На фабриці обідня перерва. Переді мною книжка поезій Шеллі, і невдовзі я вже за мільйони миль від пронизливих голосів голодних їдаків.

«Ти вже чула останні новини?» — Єтта в збудженні вириває в мене книжку.

«Які новини?» — я кинула не неї сердитий погляд, бо вона вирвала мене з моїх мрій.

«У нас будуть електричні машини. І майстриня каже, що новий хазяїн платитиме нам за дюжину на десять центів більше!».

«Боже ж мій! Як же це сталося — електрика, краща платня?» — здивовано запитувала я. Бо я вперше почула про поліпшені умови праці.

Однак поступово, крок за кроком, і справді почали поліпшуватися наші санітарні умови. Відкриті вікна, підметена підлога, чисті вмивальні, індивідуальні чашки — настала нова доба фабричної гігієни. Наша майстерня долучилася до загального руху за соціальне покращення, який сколихнув країну.

Все це сталося не за один день. Роки виснажливої боротьби передували переходу робітників із того стану, коли кожен сам за себе, до організованої згуртованості заради загального покращення життя.

Тепер, нарешті, завдяки скороченому робочому дню, в мене залишалося досить сил після роботи, аби відвідувати вечірню школу. Моя мрія знову ожила. Америка знову стала привабливою. В школі я отримаю освіту — це повітря, це життя для мого понівеченого духу. Я вчитимуся, щоб уміти формулювати думки, які безладно виникають у мене. Я знайду вчителя, який навчить мене ясно і чітко висловлюватися.

Шеллі — це англійська література. Тож я пішла до літературного класу. Курс розпочинався зі «Статей де Каверлі[16]». З ненаситною жадібністю я вчитувалася в кожний рядок, відчуваючи, що будь-якої миті можу добутися до якогось одкровення.

Вечір за вечором я читала із невтомною самовідданістю. Але про що? Про манери та звичаї XVIII століття, про людей, які померли двісті років тому…

Одного вечора, після місяця навчання, коли число учениць у класі скоротилося з п’ятдесяти до чотирьох і вчителька стала шпетити тих, хто залишився, за відсутність решти, мій терпець урвався.

«Ви знаєте, чому всі дівчата розбіглися з класу? Тому що вони надто розумні, щоб витрачати час на “Статті де Каверлі”. А ми четверо — дурепи. Ми могли б навчитися більшого на вулицях. Там брудно й погано, але там життя. А що таке “Статті де Каверлі”? Це вкрита пилом нудота, якій місце на смітнику».

«Може, тобі краще висловити свої ідеї про базову класику комітетові з освіти?» — глузливо спитала вчителька, побілівши від злості.

«Класику? Якщо вся класика така мертва, як “Статті де Каверлі”, то я краще читатиму рекламу в газетах. Хіба я можу навчитися, як мені жити, від дідугана, який помер двісті років тому?».

Це була перша з багатьох шкіл, які я спробувала. І скрізь було те саме. Нудний курс навчання і мляві, втомлені вчителі, яким їхні учні були не цікавіші за дерев’яні лавки, що на них вони сиділи, — все це поступово вбивало мою віру в американські школи.

Палка потреба мати друга дедалі більше оволодівала мною. На вулиці, у вагонах трамвая, в підземці я постійно, безнастанно шукала очі, обличчя, спалах посмішки, що могли б стати світлом у моїй темряві.

Подекуди мені здавалося, що я лише спалюю своє серце, витрачаю його на якусь тінь, відлуння, божевільну мрію, але я нічого не могла вдіяти. Єдиною реальністю для мене була лише надія знайти собі друга.

Одного дня моя сестра Бессі прийшла додому в надзвичайному збудженні: в них у старших класах з’явилася нова вчителька. «У міс Летам усе так цікаво! Вона посеред уроку починає розповідати нам про всілякі речі. Вона не схожа на вчительку, вона схожа на звичайну людину».

Наступного вечора, за вечерею, Бессі розповіла більше дивних історій про свою улюблену вчительку. «Вона геть інша! Ми з нею —