Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Напишіть просто від серця». Ці прості слова крутилися у мене в голові, здійнявши цілий вихор досі потаємних думок і почуттів. Вони були звернені немовби прямо до мене.
За кілька днів Бессі прибігла зі школи розрум’янена, з очима, що бігали від збудження. «Подивись, який новий вірш вчителька дала мені вивчити!». Це був уривок із Кіплінга:
«Й лиш Майстер може похвалить нас, І Він лиш може дорікнуть; Труд кожного не ради слави Чи щоб борги комусь вернуть, А із-за радості творіння, Щоб найповніше він розкрив, Як бачить сам те все, що й Майстер Натхненно так колись творив[17]».Лише кілька коротких рядків, але в їхній музиці ожили ритми мого єства. І так було щодня. Висловлювання міс Летам продовжували крутитися в моїй голові безперервною мелодією, якої годі було позбутися. Здавалося, щось непереборне тягне мене до неї. Вона вабила мене майже так само сильно, як Америка, коли я пливла до неї на пароплаві.
Я розмовляла сама з собою: «Може, піти до неї і розповісти їй усе, що в мене на душі?» — «Мішигіне! Куди? Як ти до неї потрапиш? Що ти їй скажеш, як поясниш?» — «Яка різниця, що я скажу! Я лише хочу подивитися на неї…».
Отак я безперервно сперечалася сама з собою. Чи слід мені послухатися серця й піти до неї, чи все ж таки треба мати трохи здорового глузду?
Зрештою бажання побачити її стало таким сильним, що розмірковувати далі я була вже не в змозі. В середині дня я залишила фабрику, аби розшукати міс Летам.
Дорогою до її школи я молилася: «Боже! Боже! Якби тільки мені знайти одну турботливу людську душу…».
Я знайшла її схиленою над столом. У неї було сиве волосся, але вона не виглядала втомленою, як інші вчительки. Вона перевіряла зошити й була» поглинута цим заняттям. Я пильно дивилася на неї, не наважуючись перервати. Раптом вона відкинула голову й засміялася. Потім подивилася на мене: «Ну, як справи?». Вона підвелася. «Йди сюди і сідай».
Я відчула в ній радість, ніби вона чекала на мене.
«Мені здається, що ви можете мені допомогти», — сказала я, підходячи до неї, як уві сні.
«Сподіваюся, що так». Вона взяла мене за руки й підвела до стільця, який, здавалося, теж чекав на мене.
Мене охопила якась дивна радість.
«Бессі показала мені вірш, який ви наказали їй вивчити…» — я збентежено замовкла.
«Так?». Її лагідні очі спонукали мене говорити далі.
«Із того, що Бессі розповіла мені, я зрозуміла, що можу поговорити з вами про те, що мене непокоїть». І я знову зупинилася.
Вона нахилилася вперед із приязною цікавістю: «Продовжуй! Розкажи мені все».
«Я іммігрантка, я тут уже багато років, але все ще шукаю Америку. Америка моєї мрії зараз від мене набагато далі, ніж це було в тій колишній країні. Завжди щось стає між іммігрантами та американцями». І я безоглядно продовжувала: «Вони бачать лише поверхню, лише зовнішність, а не те, що в нас на серці. Їм байдуже, чи є в нас серце. Я хотіла знайти когось, хто подивився б на мене, на мене саму… Я подумала, що пізнати себе можна насамперед у стосунках із кимось».
Зніяковівши від свого зухвальства, я опустила очі долу.
«Ну що ж ти, продовжуй… Я слухаю».
Сміливість повернулася до мене, і я продовжила свою сповідь:
«Життя надто велике для мене. Я загубилася в цьому світі, де кожен сам за себе. Я весь час борюся… борюся з собою та всім навколо… Я ненавиджу, коли мені хочеться любити, й змушую людей ненавидіти мене, коли хочу зробити так, аби вони любили мене».
Міс Летам кивнула: «Я розумію… Я розумію, що ти маєш на увазі. Кажи далі».
«Я не знаю, в чому справа зі мною. Я така пригнічена. По неділях і на святах, коли інші дівчата йдуть кудись розважатися, я кружляю навколо себе… і думаю… думаю… Ці думки мучать мене, а я нікому не можу про них розповісти! Я хочу зробити щось зі своїм життям і не знаю — що».
«Я рада, що ти прийшла, — сказала міс Летам. І після паузи, — ти можеш мені допомогти».
«Допомогти вам?» — вигукнула я. Вперше американка припускала, що я можу їй допомогти.
«Так-так! Я завжди хотіла дізнатися більше про це таємниче, бурхливе життя — життя іммігрантів. Ти можеш допомогти мені зрозуміти моїх дівчат».
З мого серця немовби ринуло все, що гнітило його століттями: я розповіла про мазанку в Суковолах, де народилася, про царські погроми, про постійний страх перед козаками, про лист Гедалії Мінделя та наші сподівання на Америку.
Виговорившись, я раптом відчула сором за свою надмірну відвертість і вигукнула: «Ви теж вважаєте, як інші, що я цілком занурена в себе?».
Кілька секунд міс Летам вивчала мене, і її спокій, здавалося, передавався мені. А потім вона сказала обережно: «Ні-ні, просто надто палка».
«Мені не подобається постійно бути такою палкою. Але що я можу вдіяти, коли весь час будь-що повертає мене до себе? Як мені вирватися на свіже повітря?».
«Не треба боротися з собою». Її спокійні сірі очі проникали мені прямо в душу. «Ти спалюєш надто багато життєвих сил…».
«Знаєш, — продовжувала міс Летам, — дехто з нас
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.
