Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Не посвітиш мені, Джиме?

Я смикнувся так, що мало не втратив хватку й не впав назад у воду.

Наді мною розплився духмяний дим сигар, і я здогадався, що він проникає з гарматної амбразури неподалік. Мене не побачила жодна людина, що знає моє ім’я. Це просто збіг. Артилеристи стояли на своєму місці, зовсім близько, дивилися на море й курили на посту, чого, я не сумнівався, дуже не схвалювали. Рухатись я не наважувався. Міг хіба що триматись і слухати.

— Цей новий капітан — він має піти.

— Він жахливий. Підмішати отрути йому в каву?

— Ні. Я чув, так зробили на півночі, й за те піддали децимації весь полк. Ну, це розстріляли кожного десятого.

— То все насправді каґалу[7] варте, і ти це знаєш. Кагальна чутка й більше нічого. Як убивства командирів. Про це всі говорять, і ніхто цього не робить...

— Капітан іде!

Повз мою голову пролетів сигарний недопалок, і швидко заляскали, тікаючи, чиїсь ноги. Я поліз ізнову, поки не вивернулися із суглобів руки. Проштовхуючи себе останні кілька сантиметрів, дістався до краю та з болем випхався на плаский дах форту. Якийсь морський птах зиркнув на мене холодним оком, закричав і полетів геть, ляскаючи крилами. Я мало-помалу поповз нагрітим на сонці пташиним послідом, що накопичився за століття, аж до середини круглої будівлі. Ліг горілиць і не побачив нічого, крім неба й вершини далекого пагорба. Це означало, що мене також можна виявити лише з повітря. На такий ризик я піду, оскільки за весь день помітив усього один літак, та й то здалеку. Я заплющив очі, щоб у них не било сонце, і відразу мимохіть поринув у міцний сон.

Прокинувся я раптово та під шалений стукіт серця. Лик сонця затулила хмара, і я замерз у мокрому одязі. Заснути за таких умов було дурістю, та все ж мені пощастило. Мене не помітили. Сонце схилялося до обрію, а позаяк я досі перебував у безпеці, то мав шанси залишатися у безпеці дотемна.

А ще голодувати й мучитися спрагою. Тіло невситиме, постійно чогось жадає. Та цього разу розум мусив узяти гору над матерією, і я збирався нерухомо лежати на даху до настання ночі.

А вона барилася. Я плямкав сухими губами й ігнорував сердите бурчання в животі. Сонця завжди сідають. Треба тільки потерпіти.

Кінець кінцем на землю насунули сутінки, поволі стемніло, і з’явилися перші зорі. У форті внизу загорілося світло, і я почув, як хтось хрипко вигукує військові накази. Тоді нишком наблизився до внутрішнього краю й зазирнув за нього. Уздрів подвір’я, на якому саме тривав якийсь маневр. Солдати марширували туди-сюди невеликими групками, тим часом як офіцери завзято верещали. Зрештою одна групка ввійшла до форту, а друга попрямувала назад, на землі, вздовж широкої портової стіни. Її шлях був рівномірно освітлений. Вогні дедалі меншали вдалині, аж поки на відстані віддаленого берега не щезали з поля зору.

А тоді все світло згасло.

Я лежав, кліпаючи на несподівану пітьму, і не вірив своєму щастю. Невже світло загасили, щоб дати мені змогу спокійно прокрастися на берег? Мабуть, ні. Унизу стояли гармати, і якщо ними збиралися скористатись (а так, схоже, й було), артилеристів не мали засліплювати власні вогні. Гарно мислите, хлопці!

Я зачекав, доки розгледів свій шлях у світлі зірок, а тоді зліз із зовнішньої стіни до огорожі довкола подвір’я, обережно ступив на неї та спустився на кам’яні плити. Єдині у стіні двері були замкнені й мовчазні. Я щодуху кинувся навшпиньки до суходолу. Темне громаддя форту позаду мене зменшилось, і я пішов спокійніше, борючись із бажанням вдоволено засвистати. Ліворуч проступали темні силуети прогулянкових суден. У каютах кількох із них виднілося світло, і з-над води до мене долинав віддалений сміх. Я розслабився й пішов поволі, ступаючи босими ногами по холодному шерехатому каменю. Увесь світ був у моєму розпорядженні, а до безпеки залишалося зовсім небагато.

Відтак я наштовхнувся на металеву огорожу, що перетинала верхню частину портової стіни, — і палючим вогнем спалахнуло все освітлення. Вогні сяяли попереду й позаду, а в світлі, що лилося згори, було видно дротяну огорожу та герметичні металеві двері переді мною.

РОЗДІЛ 6

Я відскочив від дроту, безтямно роззирнувся довкола та щільно притиснувся до стіни, чекаючи, коли залунають постріли.

Але нічого не сталося. Світло вгорі яскраво горіло, порожня портова стіна за мною тягнулася до форту. По той бік бар’єра стіна простягалась аж до складів над бухтою, де в світлі інших вогнів було видно переміщення якоїсь невеличкої групки. І рухалась вона просто до мене.

Мене побачили... чи не помітили в тіні? Мабуть, я активував якусь сигналізацію, що ввімкнула світло та сповістила про мою присутність? Та хай що там сталося, чекати на можливість з’ясувати, що саме, було безглуздо. Тому я швидко поповз до зовнішнього краю стіни, зверненого до океану (я вже наплавався в бухті, красно дякую), та перекинув через нього ноги. Спробував намацати босими пальцями зачіпку в шерехатому камені. Знайшов її й опустився в пітьму. Знову починався приплив, і мої ноги поглинуло море. Наді мною, на стіні, погучнішав тупіт ніг. Піді мною простиралася холодна, чорна та неприваблива вода.

Чому я не залишився тут, поза межами видимості, доки вони не пройшли вгорі?

Щойно така малодушна думка просочилася синапсами мого мозку, я зрозумів, що це дурна ідея. Один спалах ліхтарика — і мене б виявили. Я витерпів упродовж дня таке напруження та зазнав стількох небезпек не для того, щоб мене злапали тепер через страх намокнути. Чи бути з’їденим невидимими монстрами. Тут океан безпечний, інакше ним не дрейфували б увесь день прогулянкові судна.

— Плавунькай, Джиме, плавунькай, — пробурмотів я та ковзнув у море.

Коли вояки дісталися до воріт, я вже відгріб досить далеко від стіни та ладнався негайно пірнути, якщо вони посвітять чимось у мій бік. Вони не посвітили. Я побачив, як один із них відімкнув ворота, а тоді знову замкнув їх після всіх. А тоді вони знову попрямували далі. Аварійно-рятувальна група чи, може, несподівана перевірка, чи ще якийсь інший нецікавий військовий маневр. Я розвернувся та поплив до берега.

Що далі? Наближалися вогні променаду, і моя проблема загострювалася. Як мені, босоногому, змоклому до нитки