Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Я неквапом поплив між пришвартованими прогулянковими суднами. Мені було видно, що на віддалі окремі з них освітлені, але тут панувала темрява. Чи зайняті вони? Схоже, ні: якщо там були люди, спати їм ще рано. Хотілося сподіватися, що це веселі спортсмени ступили на берег після напруженого дня розваг.

На тлі зірок заворушилася тонка щогла. Вітрильник, невеличкий. Я волів чогось більшого. Тож поплив далі, доки наді мною не розкинувся темніший силует. Без щогл — отже, якесь самохідне судно. Я проплив уздовж нього до корми, а там намацав пальцями прикріплену до неї драбину. Щабель за щаблем, стікаючи краплями води, я вибрався з моря на корабель. Світла зірок і вогнів уздовж берега вистачало для того, щоб розгледіти сидіння з подушками, кермо — і двері, що могли вести донизу. Я підкрався до них, знайшов ручку та спробував її повернути. Замкнено.

— Добрі новини, Джиме, ніде правди діти. Якщо їх замкнено, то тут є щось таке, що варто вкрасти. На це варто подивитися.

Я так і вчинив. Для вправного фахівця із замків темрява — не перешкода. Обережними рухами відмички я обстежив механізм дуже простого замка. Відсунув його вбік і відчинив двері.

Далі довелося працювати поволі. Якщо там і було освітлення, я не хотів його вмикати. Тому працював навпомацки. Але будь-яке мале судно має певну логіку, якої потрібно дотримуватися. Койки на носі вздовж корпусу. Рундуки внизу, полиці вгорі. Добряче погримівши, пововтузившись, настукавшись головою й налаявшись, я зібрав свої скарби в ковдру, відніс їх на палубу та розклав там.

Те, що здавалося схожим на пляшку з кришкою, було пляшкою з кришкою. Я відкрутив кришку й понюхав. Тоді опустив палець усередину та спробував на смак. Дуже солодке вино. Не те, чим я напиваюся зазвичай, але після морської води, якої наковтався, це було раєм. Знайшлася металева коробка з якимось черствим хлібом чи печивом, об яке я мало не поламав зуби. Я облив його вином, трохи пом’якшив і зжер. Низько гикнув і став почуватися краще.

Я перебрав решту своєї здобичі. Там були книжки й коробки, предмети незрозумілої форми та дивних обрисів. А ще вбрання. Дуже прозора спідниця, що була не в моєму стилі. Зате в моєму стилі були інші предмети одягу. Я відібрав усі інші речі, на перший погляд, начебто не призначені для прекрасної статі, а тоді роздягнувся та приміряв окремі з них. Я гадки не мав, наскільки добре вони пасують один до одного, та це все ж був своєрідний костюм. Штани були відверто завеликі, але це виправив відрізок каната в ролі паска. Сорочка пасувала мені краще, а куртка, що сягала до колін, може, й повинна була мати таку довжину. Черевики були завеликі, проте залишилися на моїх ногах після того, як я напхав до їхніх носаків тканини. Це виявилося найкращим виходом із ситуації. Тоді я роздягнувся та знову вдягнувся у своє мокре вбрання, поклав новий костюм у бляшанку, в якій раніше лежав хліб, а її загорнув у матеріал, що, як я сподівався, був водонепроникним пластиком.

Повітря починало холоднішати, і настав час братися до справи. Я був стомлений, загальмований після напруженого дня й гостро потребував сну. Проте спати не збирався. Допивши вино, я повернув порожню пляшку та все інше, що забрав перед цим, до каюти, а тоді знову замкнув двері. Потому, доки не встиг передумати, поставив вузлик на голову та скочив за борт.

Берег розкинувся неподалік, і узбережжя, як я міг судити, було безлюдним. А це величезне щастя: я б нікому не радив плавати, гребучи однією рукою та втримуючи другою на голові бляшанку з одягом. Вийшовши з моря, я мерщій сховався під кількома великими брилами, роздягнувся й закопав непотрібну одіж у піску. Швидко вбрався в сухе, заштовхав за пояс невеличку торбинку зі своїми пожитками, просунув кинджал у черевик і приготувався завойовувати світ.

Насправді мені хотілося просто знайти якесь тихе місце, де можна було б скрутитися калачиком і подрімати, але я розумів, що це неможливо. Ці люди серйозно ставилися до своєї безпеки, а берег, як довів форт, був їхньою першою лінією оборони. Тепер я мусив проникнути в саме місто.

На променаді вгорі сяяли вогні й лунали голоси, але внизу, де тихо скрадався я, падала тінь. Із берега здіймалися вгору сходи. Я піднявся ними, але ще швидше спустився назад, побачивши неподалік себе двох озброєних чоловіків у формі. Сховався, порахував від двохсот до одного, а тоді поглянув ізнову. Однострої зникли, і тепер виднілося лише кілька людей, що вийшли на вечірню прогулянку. Я злився з ними, прогулявся та за першої ж нагоди повернув на вулицю, що вела геть від берега. На ній були вуличні ліхтарі, відчинені вікна й замкнені двері. Мій одяг, напевно, видавався не надто кричущим, оскільки повз мене, навіть не позирнувши в мій бік, пройшла якась парочка. Я почув попереду музику й невдовзі дійшов до бару, вивіска над яким оголошувала: «ТУТ ВИПИВКА Й ТАНЦІ — ЗАХОДЬТЕ, ЗАСРАНЦІ». Встояти перед таким запрошенням було майже нереально. Я відчинив двері та ступив досередини.

Є певна сила, що формує всі бари в цьому всесвіті. Інакше й бути не може, тому що форма визначається функцією. Функція: доправляти людям ємності з алкогольними напоями. Форма: стільці для сидіння, столи для ємностей. Я зайшов, відтягнув один стілець і сів за вільний столик. Інші присутні не звертали на мене уваги так само, як я не звертав уваги на них. До мене підбігла пухкенька офіціантка в короткій спідниці, ігноруючи свист компанії юнаків за сусіднім столиком і заразом спритно ухиляючись від їхніх хапких пальців.

— Шо нада? — запитала вона, роздувши ніздрі на юнаків, коли ті відсалютували в її бік кухлями з пивом і гучно випили за неї.

— Пива, — сказав я, і вона подалася геть.

Пиво виявилося гострим і холодним. Офіціантка сама відрахувала решту з монет, які я розклав на столі (так тут, схоже, було прийнято), а тоді повернулася за барну стійку.

Щойно я ковтнув пива від душі та витер із рота піну, у дверях з’явився ще один молодик і метнувся до суміжного столика.

— Porkacoj! — хрипко прошепотів він.

Двоє з юнаків незграбно звелися на ноги й кинулись у віддалений кінець бару.

Я поставив