Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

пиво, сяк-так позбирав свої монети та дременув за ними. Тут коїлося щось недобре, хоч я й не знав, що саме. Репліка в перекладі звучала як «погані свині», й це, напевно, був місцевий сленґізм, оскільки я не сподівався побачити тут якихось забрьоханих паць. Слово «свині» часто вживають на позначення поліцейських, і, здається, реакція двох молодиків це підтверджувала. А мені обережність не завадила б. Хлопці чкурнули якимось коридором, і коли я туди дістався, у протилежному його кінці саме зачинялися двері. Щойно я поклав руку на клямку, з протилежного боку гучно засигналила сирена, а в щілинах між дверима та їхньою рамою спалахнуло сліпуче світло.

— Що це таке? — промовив хрипкий і гучний голос. — Може, ви драпаєте через чорний хід, бо на парадному наш патруль? Погляньмо на ваші документи.

— Ми не зробили нічого поганого!

— Поки що ви не зробили нічого доброго. Хутчіше, документи.

Я непорушно застиг, сподіваючись, що до поганої свині за дверима не приєдналися його товариші по хліву, ті, що перебували в барі. Грубий сміх, що лунав по той бік дверей, зовсім не здавався веселим.

— Так, так... обидва прострочені? Ви, хлопці, бува не думаєте ухилитися від призову?

— Канцелярська помилка, — проскімлив слабкий голос.

— Нам часто такі трапляються. Ходім.

Зникло світло, стихли звуки кроків. Я зачекав рівно стільки, на скільки вистачило духу, а тоді прочинив двері та залишив бар. У провулку було порожньо, свиня та в’язні вже пішли. Я теж пішов — так швидко, як лише зміг, не зриваючись на біг. А тоді зупинився. Від чого я тікаю? Після відходу поліцейських бар стане для мене найбезпечнішим місцем у місті. Я зупинився в темних дверях і озирнувся на задній вхід. Звідти більше ніхто не з’явився. Я порахував до трьохсот, а тоді, для певності, назад до нуля. Двері стояли зачинені. Я сторожко, готовий негайно втекти, повернувся до бару та заглянув до зали. Жодного поліціянта не було, зате були зародки ідеї.

Коли я знову ввійшов, четверо молодиків за столом підвели очі; на одному з місць, які нещодавно звільнилися, сидів новачок. Я похмуро похитав головою й опустився на стілець.

— Їх злапав porkacoj. Обох.

— Я ж говорив Білові, що йому потрібні нові папери, а він мене не слухав, — озвався білявий, той самий, що нагодився із попередженням. Хруснув пальцями, а тоді схопився за своє пиво. — Треба мати дійсні папери.

— Мої папери прострочені, — безрадісно промовив я, а тоді помахав рукою офіціантці.

— Тоді треба було сидіти в Пенсильдельфії, — кинув один з компанії, дзюбатий юнак у золотаво-зеленій сорочці не свого розміру.

— Звідки ти взяв, що я з Пенсильдельфії? — обурився я. Він посміхнувся.

— А звідки ще тобі бути з таким селюцьким акцентом?

Я теж посміхнувся, подумки засяявши від задоволення. Дедалі краще й краще. Я знайшов компанію утікачів від призову, один із яких, може, співпрацює з поліцією, та рідне місто. Справи налагоджуються. Я сховав носа у своєму пиві.

— Тобі слід роздобути нове посвідчення, — порадив той, хто приніс дружнє попередження і, ймовірно, доносив поліцейським. Я засопів.

— Тут це легко сказати. Але в Пенсильдельфії це нереально.

— Тут це теж складно. Якщо не мати потрібних зв’язків.

Я підвівся.

— Мені вже час. Радий знайомству, хлопці.

Перш ніж піти, я переконався в тому, що поліцейські зникли. Тоді вийшов і став чекати. За мить вийшов мій новий друг і всміхнувся мені.

— Розумно. Не дуже розпатякуй, що відбувається. Мій ярлик — Джек.

— Називай мене Джим.

— Непогане ім’я, Джиме. Скільки в тебе вільних грошей?

— Небагато. У мене був невдалий рік.

— За три рафінадки я зведу тебе із самим босом. Він попросить двадцять.

— Посвідчення коштує не більше як десять. Тобі дістанеться півтора.

— У глушині не самі йолопи живуть, хіба ні? Давай мені гроші, і ми почапаємо.

Я заплатив хлопцеві його частку, а після того, як він повернувся, приставив йому до шиї, просто під вухом, вістря ножа та натиснув якраз достатньо, щоб проколоти шкіру. Коли я показав йому свіжу краплинку крові, той навіть не ворухнувся.

— Це маленьке попередження, — сказав я. — Ті свині чекали, поки ти когось виманиш. Це мене не обходить. Мене обходить моя шкура. Щось мені підказує, що ти працюєш на два фронти. Працюй на правильному фронті, зі мною, бо інакше я тебе знайду й поріжу. Зрозумів?

— Зрозумів... — безрадісно озвався хлопець із дрожем у голосі. Я прибрав ніж і поплескав його по плечах.

— Ти мені подобаєшся, Джеку. Швидко вчишся.

Ми мовчки пішли, і я почав сподіватися, що він зробив правильні висновки. Я не люблю погроз і, коли мені погрожують, роблю щось протилежне тому, чого від мене вимагають. Але досвід спілкування з дрібними злочинцями навів мене на думку про те, що на них погрози зазвичай діють. Іноді діють.

Дорогою ми проминули низку інших барів, і Джек уважно заглядав у кожен із них, перш ніж рухатися далі. У п’ятому він знайшов те, що шукав, і жестом покликав мене за собою. В цьому закладі було темно й накурено, зусібіч ревла неприємна музика. Джек першим попрямував у віддалений кінець зали, до ніші, в якій музика діяла на нерви не так — принаймні не так, як смугасте вбрання товстуна. Той, відкинувшись назад, сидів у важкому кріслі та цмулив крихітну порцію отруйного зеленого напою.

— Здоров, капітане, — озвався мій провідник.

— Хутко вали звідси, Джеку. Мені такі, як ти, тут не потрібні.

— Не кажи такого навіть для сміху, капітане. У мене є для тебе гарна робота в ім’я милосердя. Оцей-ось необстріляний шніцель тікає від призову. Йому треба нове посвідчення.

Крихітні очі блимнули у мій бік.

— Скільки в тебе є, шніцелю?

— Джек каже: півтора йому, десять тобі. Йому я вже заплатив.

— Джек — брехло. Це коштує дванадцять, і я віддам йому його частку.

— Згода.

Оборудку провернули миттєво. Я віддав капітанові гроші, а він мені — зачухану пластикову теку. В ній лежали розмитий знімок юнака, що ним міг бути який завгодно мій ровесник, а також інші необхідні дані, серед яких геть інша, ніж у мене, дата народження.

— Тут написано, що мені всього п’ятнадцять! — обурився я.

— У тебе дитяче обличчя. Тобі це може зійти з рук. Помолодшай на