Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

— Я вже почуваюся молодшим. — Я поклав посвідчення до кишені та підвівся. — Дякую за допомогу.

— Та будь ласка. Аби тільки в тебе були рафінадки.

Я вийшов із бару, перетнув дорогу та знайшов темні двері, біля яких можна було зачаїтися. Довго чекати не довелося, бо Джек з’явився невдовзі після мене та почимчикував геть. Я трохи швидше почимчикував за ним. Коли я вже дихав йому в спину, він почув мої кроки й розвернувся.

— Це лише я, Джеку, не турбуйся. Я хотів подякувати тобі за послугу.

— Так, звісно, прошу.

Він повів очима, оглядаючи безлюдну вулицю.

— Джеку, ти міг би зробити мені ще одну послугу. Покажи своє посвідчення. Я просто хочу порівняти його з моїм, аби впевнитися, що капітан не підсунув мені фальшивку.

— Він би так не вчинив!

— Переконаймося в цьому.

У світлі ліхтарів зблиснув клинок мого кинджала, і Джек сягнув рукою під куртку, а тоді тицьнув мені теку, страшенно схожу на мою. Я став до світла, щоб на неї подивитися, а тоді повернув її. Щоправда, Джек був людиною підозріливою, тож перш ніж сховати теку, він глипнув на неї — і в нього премило відвисла щелепа.

— Це ж не моє — це твоє!

— Правильно. Я поміняв їх місцями. Ти сказав мені, що це посвідчення дійсне. То й користуйся ним.

Я пішов під гору, віддаляючись від берега, й обурені вигуки Джека поступово затихли в мене за спиною. Я прямував до кращого району, без кримінальних елементів. І почувався дуже задоволеним собою. Посвідчення могло виявитися дійсним, і Джек у такому разі не втратить нічого.

Та якщо із посвідченням щось не так, це Джекова проблема, а не моя. Сам викопав яму, сам у неї й упав. Це дуже справедливо. А ще я рухався у потрібному напрямку. Далі від узбережжя справді було краще: будівлі стали вищі, вулиці — чистіші, а вогні — яскравіші. А я став утомленіший. Мене покликав до себе ще один бар, і я відгукнувся. Оксамитові портьєри, м’яке освітлення, шкіряна оббивка на меблях, симпатичніша офіціантка. Мій одяг її не вразив, але чайові за принесене пиво вона прийняла.

Насолоджуватися ним я зміг дуже недовго. У цьому місті було чимало поліцейських, і погані свині ходили по двоє. У двері перевальцем ступила одна їхня парочка, і моя душа наблизилася до п’ят. Але чому я стривожився? З моїм посвідченням усе гаразд.

Поліцейські обійшли залу, роздивляючись посвідчення, і кінець кінцем дісталися до мого столика.

— Добрий вечір, офіцери, — улесливо озвався я.

— Кінчай каґалити і показуй, що там.

Я всміхнувся та передав їм теку. Поліцейський, який розгорнув її, роздув ніздрі й задоволено пирхнув.

— Диви, що тут у нас! Це ж Джек, сарака, вийшов зі своєї території. Негарно так робити, Джеку.

— У нас вільна планета!

— Не для тебе, Джеку. Ми всі знаємо про твою домовленість із поліцією бухти. Сиди там, стукай на своїх дружків — і тобі дадуть спокій. Але ти вийшов зі своєї території, Джеку.

— Я зараз піду назад, — пообіцяв я, підводячись і відчуваючи, що потопаю.

— Пізно, — промовили вони в унісон і хвацько надягнули на мене кайданки.

— Страшенно пізно, — додав той, що роздував ніздрі. — Кінчилася твоя робота, Джеку, почалася служба.

Оце й справді викопав яму й сам у неї впав. Цього разу я просто трішечки перехитрував самого себе. Виглядало на те, що в мене щойно почалася нова, захоплива військова кар’єра.

РОЗДІЛ 7

Камера була мала, а ліжко — жорстке, проте я не скаржився. Після напруженого дня, який для мене щойно закінчився, хотілося лиш одного: сну. Я, певно, хропів, уже падаючи на парусинову постіль, бо не пам’ятав, як торкнувся обличчям брудної подушки. Поспавши знесиленим сном, я прокинувся тоді, коли в заґратоване вікно проник сірий промінь світла. Я почувався бадьорим і відпочилим, доки не збагнув, де перебуваю. Мене опанував чорний смуток.

— Що ж, могло би бути й гірше, — весело промовив я.

— Як? — зневірено огризнувся. На це простої відповіді не знайшлося. Мій живіт бурчав від голоду та спраги, і смуток посилився. — Плаксій, — посміхнувся я. — Тобі бувало й набагато гірше. Кинджал забрали, та все інше залишили. У тебе є гроші, посвідчення.

«І відмичка», — додав я подумки. Присутність цього маленького інструментика зігрівала мене, даючи надію на втечу в майбутньому.

— Я голодний! — пролунав юний голос, і загриміли ґрати.

Крик підхопили інші.

— Харчів. Ми не злочинці!

— Мама завжди приносила мені сніданок у ліжко...

Ця остання жалібна репліка не надто мене вразила, але загальний настрій я поділяв, тож долучився до галасу.

— Добре, добре, стуліть пельки, — озвався старший і грубіший голос. — Хавчик уже в дорозі. Щоправда, ви ні на що не заслужили, ухильники.

— Та до каґалу це, сержанте. Щось я не бачу твоєї жирної туші в армії.

Мені страшенно закортіло зустрітися з останнім мовцем: він виказав трохи більше відваги, ніж решта крикунів. Чекати довелося не надто довго, хоча воно навряд чи було того варте. Холодний суп із локшиною та солодкою червоною квасолею — це, як на мене, не найкращий початок дня. Я замислився, як він закінчиться.

Часу на роздуми в мене було вдосталь, оскільки після годування, як у зоопарку, нам дали цілковитий спокій. Я витріщився на потріскану стелю та поволі почав усвідомлювати, що моя недоля, якщо до неї придивитися, не така вже й страшна. Я перебуваю на Невенкеблі, живий і здоровий. Попереду в мене перспективна кар’єра. Я дізнаюся, що й до чого, з’ясую все, що вдасться, про це суспільство, а то й навіть знайду слід Гарса — чи генерала Зеннора, якщо Бібс правильно розчула його прізвище. Він у війську, а зовсім незабаром у війську опинюся й я (це може зіграти мені на руку). А ще в мене відмичка. Слушної миті я тихенько розчинюся в повітрі. А як погано може бути в армії? Я ж був вояком на Спіовенте, і тамтешня підготовка має стати у пригоді...

О, як же ми дуримо самих себе.

Десь приблизно опівдні, коли мої малодушні товариші заходилися ревти, вимагаючи харчу, загриміли, відчиняючись, двері камер. Ревіння змінили жалібні вигуки: нам наказали вийти з камер і скували кайданками в довгу