Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

вервечку. Нас було десь із десяток, близьких за віком і понурих із вигляду. Попереду зловісно маячіло невідоме майбутнє. Постійно шпортаючись і лаючись, ми побрели з тюремного корпусу на в’язничне подвір’я, де чекав заґратований транспорт, аби повезти нас назустріч долі. Нас загнали досередини, ввімкнули акумулятор чи паливний елемент, і той безшумно рушив на велелюдні міські вулиці. Одяг тут був дещо інакший, а транспорт мав незвичні обриси, та це могло бути на якій завгодно планеті із просунутою технікою. Не дивно, що тутешні відокремилися від решти цієї занепалої планети. Егоїстично, проте зрозуміло.

Затятим злочинцям не забезпечили таких безглуздих зручностей, як сидіння, тож ми міцно трималися за ґрати та влітали один в одного на поворотах. Худий чорнявий юнак, прикріплений до мого лівого зап’ястка, тремтливо зітхнув, а тоді повернувся до мене.

— Як довго ти тікав? — запитав він.

— Усе життя.

— Дуже смішно. Я протримався шість місяців від дня народження, шість коротких місяців. Тепер усе це скінчилося.

— Та ти ж не помираєш, а просто йдеш до армії.

— А яка різниця? Мого брата призвали торік. Він потай надіслав мені листа. Тоді я й надумав тікати. Знаєш, що він написав?..

Згадавши про це, хлопець округлив очі й затремтів, та доки він заговорив, наш транспорт різко зупинився й нам наказали вийти.

Краєвид на цій вулиці милував би око будь-якому садистові. На площі перед високою будівлею зібралися різні види транспорту. Звідти сотнями, а може, й тисячами виходили молоді чоловіки, всі як один із виразом відчаю на обличчях. У кайданках була тільки наша компашка: всі інші тримали в руках жовті повістки, що потягнули їх назустріч долі. Кільком із них вистачило сил поглузувати з наших пут, але вони не встояли у хорі наших кпинів. Ми принаймні якось спробували — байдуже, що недолуго — уникнути мобілізації до війська. І для представників влади це, схоже, не відігравало жодної ролі. Вони не переймалися тим, як їм вдалося схопити людей. За дверима нас звільнили від кайданів і поставили в одну чергу з усіма іншими. Нас ось-ось мала поглинути безлика військова машина.

Попервах здавалося, що це не так уже й погано. Черги з юнаків потихеньку просувалися вперед, до письмових столів, за якими сиділи пухкі матрони, що могли би бути нашими мамами чи вчительками. Усі вони мали сиве волосся й носили окуляри, з-за яких поглипували, коли не гамселили двома пальцями по друкарських машинках. Урешті-решт я дійшов до своєї матрони, і вона всміхнулася мені.

— Будь ласка, ваші документи, юначе.

Я віддав їх, і вона переписала на кількох бланках дати, імена й неправдиві факти. Помітивши кабель, що тягнувся від її машинки до центрального комп’ютера, я здогадався, що їх також фіксують і зберігають у ньому. Я був радий побачити, як записали мою фальшиву личину: після закінчення добровольчої служби мені хотілося зникнути.

— Ось, — мовила вона, всміхнулась і передала мені жовтувато-бежеву теку з паперами. — Віднесіть їх на четвертий поверх. І щасти вам із військовою кар’єрою.

Я подякував їй (не зробити цього було б неввічливо) і попрямував назад до парадних дверей. Вихід перегороджувала щільна шеренга похмурих військових поліцейських.

— Четвертий поверх, — сказав я, коли найближчий із них холодно поглянув на мене й ударив по долоні кийком.

Кабінки в тутешніх ліфтах були величезні: туди поміщалося до сорока душ за один раз.

І вони не їхали, доки їх не наповнювали. Затиснуті й нещасні, ми піднялися на четвертий поверх для маленької демонстрації того, що на нас чекає. Коли двері зітхнули та відчинилися, до нас підступив обвішаний орденами, весь у нашивках і нагородах розпашілий військовий і заревів:

— Виходьте! Виходьте! Не стійте, як йолопи! Ворушіться! Годі страждати каґальнею, бо інакше каґал буде вам усім. Дорогою візьміть коробку та маленький прозорий пакетик зі столу праворуч. Тоді рухайтеся у віддалений кінець цієї кімнати, а там РОЗДЯГНІТЬСЯ. Тобто зніміть із себе весь одяг. І Я МАЮ НА УВАЗІ ВЕСЬ ОДЯГ! Ваші особисті речі мають опинитись у поліетиленовому пакеті, який треба постійно тримати в лівій руці. Весь ваш одяг має опинитись у коробці, яку треба віднести до столу у віддаленому кінці, де її запечатають, зазначать на ній адресу, а тоді відішлють до вас додому. Там ви заберете її після війни або ж її поховають разом із вами — залежно від того, що станеться раніше. А тепер ВОРУШІТЬСЯ!

Ми заворушилися. Без завзяття, з неохотою, та визнаючи, що вибору в нас немає. В цьому суспільстві, певно, було якесь табу на оголеність, тому що юнаки розійшлися, силкуючись підібратися до стін, і зіщулювалися, знімаючи з себе одяг. Я залишився сам-один посередині кімнати, де насолоджувався несхвальною увагою монстра зі смугами. Швидко долучився до решти. Ті з такою неохотою відкривали свою зіщулену плоть, що я, попри все своє зволікання, все-таки підійшов до столу першим. Там знуджений вояк узяв мою коробку, швидко запечатав її, грубо поставив переді мною й показав на товсті ручки, що звисали зі стелі на еластичних шнурах.

— Ім’я-адреса-індекс-найближчий-родич.

Ці слова, що втратили своє значення від нескінченного повторення, пролунали знову, коли він повернувся по наступну коробку. Я нашкрябав адресу поліційної дільниці, у якій нас утримували, а коли відпустив ручку — стільниця відкрилась, і коробка зникла. Дуже ефективно. Із поліетиленовим пакетом у лівій руці та текою у правій я долучився до групи блідих і голих молодиків, які похнюплено мовчали та чекали на наступні накази. Разом із одягом, здавалося, зникли й усі відмінності між їхніми особистостями.

— Тепер рушайте на вісімнадцятий поверх! — прогримів наказ.

Ми рушили. Зайшли до ліфта (сорок душ одразу), двері зачинилися, двері відчинились — і перед нами постала картина своєрідного медичного пекла.

Гудіння, вигуки тих, хто вимагав уваги, верескливі накази. Лікарі та санітари в білому (чимало з них — із тканинними масками на обличчях) тицялися й кололися в божевільній пародії на медичну практику. Події зливалися між собою, притуплюючи всі чуття.

Якийсь лікар (ну, тобто я гадаю, що то був лікар, оскільки він на шиї мав стетоскоп) забрав у мене теку, кинув її санітарові, а тоді схопив мене за горло. Доки я встиг схопити його за горло у відповідь, він зарепетував до санітара:

— Щитовидка в нормі!

Санітар щось записав, тим часом як лікар натиснув мені на стінку шлунка.

— Грижі відсутні. Кашляніть.

Останнє слово було наказом мені, і я кашлянув, а тим часом його