Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Я гарно застряг головою між корпусом корабля та па-лями і, силкуючись звільнитися, боровся з нападом паніки; цього разу я загнав собі скабки у шкіру голови. Намацав пальцями просвіт між палями, випірнув там, затримався й кілька разів судомно вдихнув смердюче сперте повітря, що сподобалося мені більше за найсвіжіше повітря, яким я коли-небудь дихав.

Так розпочався дуже довгий і дуже виснажливий день. Я не рахував кораблі, які пропливав, але їх було багато. Спершу я шукав під причалами, та невдовзі відмовився від цього, бо всі вони були однакові та кожен чітко відокремлений від наступного підводною стіною. Окремі кораблі вже розвантажилися та відчалили: у суцільній стіні із суден мені траплялися проміжки. У такому разі я міг хіба що глибоко вдихнути, глибоко пірнути, та й поплисти, мов шалений, до наступного корабля, доки не закінчилося повітря.

По обіді я дістався останнього корабля та кінця доків. Був відплив, судна опустилися нижче за рівень причалів, і це покращило маскування згори. Я на той час уже був дуже стомлений, але дуже досвідчений. Іще раз глибоко вдихнувши, я пірнув біля носа, проплив уздовж корпусу й виринув у тіні стерна.

Переді мною постала монолітна стіна, складена з каменю.

Тримаючись за стерно й дивлячись просто над поверхнею води, я зазирнув за неї. І зрозумів, що бачу поперед себе портову стіну, що безперервно тягнеться до форту, зведеного у віддаленому її кінці. Ковзнувши у тінь стерна, я усвідомив, що моє серце обірвалося й падає так швидко, що аж тягне мене під воду.

— Є якісь розумні ідеї, Джиме? — спитав я, а тоді зрозумів, що вже давно чекаю на відповідь.

«Думай, а не зневірюйся», — наказав я собі. Та однаково відчув відчай. Чи не повернутися мені? Ні, це неможливо. Після всього пережитого за цей день я не збирався здаватися так просто. Сховатися під одним із причалів? Можна. Та їх ретельно обшукають, щойно помітять моє зникнення, цього я був певен. Що ще? Видертися на причал? Нізащо. Тутешні склади, без сумніву, так само не мали схованок, як і той, з якого я дав драла. Що ж тоді?

— Переверни проблему догори дриґом, — так завжди казав Слон.

Як це зробити за моєї ситуації? Я намагаюся відірватися від вояків, утікаю від них і знаю, що вони, напевно, мене шукають. Отже, мені слід іти до них. Але це самогубство. Тож куди мені податися, щоб це стало геть неочікуваним?

Звісно, до форту наприкінці портової стіни.

— Без сумніву, найбожевільніша ідея у твоєму житті, — з відразою пробурмотів я та знову глянув за стерно.

Наді мною лунала голосна лайка моряків і гупання ніг по дошках. Щось мені підказувало, що невдовзі цей корабель теж відчалить і позбавить мене захисту. Суцільні ж кам’яні блоки пристані безперервно пролягали до форту наприкінці неї. До каменю прибило якесь сміття; за те, що можна було з’їсти, билося морське птаство. Поза тим — нічого. Жодного прикриття. Якби я спробував туди поплисти, мене б негайно побачив усякий, хто тільки глипнув би в той бік. Наді мною почали підіймати вітрило й зарипів такелаж: корабель знімався з якоря.

Я мусив відплисти від нього — чи ні? Жодного буксира ще не з’явилося. Чи можливо, що кораблі тягнуть на буксирах лише в бухту? Що виходити їм дозволяють самостійно? Так. Я знову подивився за стерно й помітив два вантажні судна, що прямували до входу. Із проміжку, що ширшав наді мною, лилося світло, і я опустився під поверхню води, поки мені не стало видно.

Це було нелегко, але реально. Коли я міцно взявся за стерно, воно змістилося на інший бік, мало не вирвавшись із моїх рук. Аби мене не побачили з берега, я залишався під водою стільки, скільки міг. Корабель рухався плавно, і мені довелося докласти всі свої сили, щоб пересунути руки з передньої частини стерна на задню. Тепер триматися стало легше. Коли мені нарешті довелося підняти лице, щоб хапнути повітря, я виявив, що опинився в потоці піни, вдихнув її трохи й одчайдушно постарався не закашлятися. Нарешті ми відійшли від причалу, і я розгледів там озброєного охоронця. Він стояв, байдужо повернувшись спиною.

Далі було майже легко. Швидкі хвилі притискали мене до рудерпоста. Я з легкістю дихав, вистромивши голову з води, непомітний із берега й невидимий для всіх на палубі вгорі. Ми двічі змінювали галс, і щоразу я переходив на інший бік, аби стерно розташовувалося між мною та фортом попереду, який тепер невпинно збільшувався. Коли ми повернули востаннє, я зрозумів, що з цим поворотом ми наблизимося до форту й пропливемо повз нього у відкритий океан. Кам’яний мур збільшувався просто на моїх очах, доки я не роздивився море за його закінченням. Лише тоді я зробив останній вдих, відпустив стерно та глибоко пірнув.

Так, я почувався стомленим. Але це мало бути моїм останнім плаванням за день, тож я хотів добре з ним упоратися. Вкрита водоростями портова стіна, що заокругленим кінцем виходила у відкритий океан, стояла просто переді мною. Підходив потужний приплив, із яким доводилося боротися, тож я плив під камінням, там, де він був найслабший. Усе далі й далі, доки не опинився перед вибором: або подихати, або набрати до носа води. Я наблизився до яскравої поверхні та випірнув, а тоді кинув погляд на кам’яний мур, угорі якого стирчали гарматні стволи. Я опирався хвилям і глибоко дихав. Хапався за тріщини між каменями та пробирався до суцільного віддаленого боку, доки не зміг поглянути вздовж нього на берег удалині. Тут воду всіювали прогулянкові судна, електроплави та пароплави, тож у разі спроби проплисти вздовж нього мене б точно побачили. То що тоді? Я не міг стриміти тут, у воді, де мене помітять із будь-якого випадкового корабля. Подивившись угору, на великі кам’яні блоки, я замислився.

Чому б ні? Нечисленні кораблі, що ще лишалися у полі зору, зникають у морі. Позаяк я перебуваю в найвіддаленішій точці форту, з берега мене не розгледіти. А простору між каменями більш ніж удосталь, аби триматися за них пальцями рук і ніг. Тому лізь.

І я поліз. Це було нелегко, та вибирати не доводилося. Тож я підіймався вертикальною стіною, шкрябаючись і чіпляючись, якраз поміж двома найбільшими гарматами, зверненими до моря. Начищені та смертоносні, вони виблискували сталлю з амбразур у суцільній стіні. Досягнувши їхнього рівня, з