Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Підплив, буркочучи, високоносий буксир, на якому волав гучномовець. Ґрбоня швидко переклав команди екіпажу.

На Невенкеблі нічого не залишали на волю випадку: все відбувалося злагоджено. Не встигло вітрило опуститись, як нас уже прикріпили до буксира й потягнули до місця на велелюдному причалі. Там уже звільняли від вантажів цікаві своїм розмаїттям і формами вітрильні судна. Нас привели на вільне місце посеред них.

— Вони прибувають іздалеку, — прохрипів Ґрбоня, незграбно підступивши до мене й показавши на інші кораблі. — З Пенпіліка, з Ґремпаунда, навіть із Праз-ан-Бібла — хай там усі все життя слабують на дисезію! Пришвартуйтеся біля бухти вночі. Гроші мені віддай зараз: на березі надто небезпечно!

— Домовленість дорожча за золото, дідуню. Зараз пізно відступатися.

Він спітнів, забурчав і поглянув на землю, що наближалася.

— Я піду вперед першим, поговорю зі старшим вантажником. У тебе візьмуть папери й дадуть доковий жетон. Тоді ти підійдеш до мене. Віддаси гроші.

— Та запросто. Просто не забувай про щасливе, сонячне майбутнє на пенсії.

Коли ми пришвартовувалися, на нас грізно позирали згори вниз двоє озброєних охоронців.

Парова лебідка опустила сходні, і Ґрбоня, пихкаючи, піднявся ними на док. Вирішив мене здати? Може, варто було заплатити йому авансом? Моє серце швидко гупнуло кілька разів, переходячи в режим тривоги.

За кілька хвилин (чи, може, століть?) повернувся Ґрбоня, викрикуючи накази екіпажу. Я залишив свій кийок у каюті, натомість припасував під сорочкою кинджал. Відмичку та решту монет поклав до мішечка й теж заховав його під сорочку. Повна готовність. Я вийшов із каюти, коли моряки вже починали розвантаження. Узяв торбу та попрямував сходнями слідом за всіма. Усі демонстрували документи, що посвідчували їхні особи; я зробив так само. На причалі чиновник брав у всіх посвідки та клав їх до коробки, а тоді пришпилював до одягу моряка ідентифікаційну мітку. На цій роботі чиновнику вочевидь було нудно. Підійшовши до нього, я постарався не тремтіти.

Усе цілком звично.

— Наступний, — звелів він, вихопив папери з моєї руки та причепив мені на груди мітку. Чи радше приколов її до моєї шкіри крізь тканину. Я підскочив, але рота не розтулив. Він широко, якось по-садистськи всміхнувся та штовхнув мене далі. — Ворушися, йолопе. Наступний.

Я спокійно висадився на берег і не попався. Йдучи за зігнутою спиною чоловіка перед собою, опинився на темному складі. Біля купи мішків, яка дедалі більшала, стояв Ґрбоня. Побачивши мене, він вигукнув незрозумілий наказ і показав на сусідній відсік.

— Гроші, негайно, — буркнув Ґрбоня, коли я скинув мішок. Я непомітно передав їх старому, і той незграбно потупцяв геть, утішено мурмочучи. Глянувши на масивні стіни з цементу та сталі, я поплівся назад, по новий мішок.

Занісши третій мішок, я вже почав упадати у відчай. Іще кілька ходок — і корабель буде розвантажено, та й по всьому. Тоді я просто здійсню дорогий круїз в обидва кінці, та ще й тяжко попрацюю в ньому. І більш нічого. Річ у тім, що я не бачив жодного виходу з будівлі — і жодної схованки в ній. Непроханим гостям на Невенкеблі відверто не раділи. Я потребував більше часу.

— Влаштуй перерву на пиво, — шепнув я Ґрбоні, минаючи його на початку сходень. Реєстратор уже зник, але двоє понурих охоронців іще стояли на варті.

— Ми ніколи не зупиняємося: так не прийнято.

— Сьогодні прийнято. День сьогодні спекотний. Ти ж не хочеш, аби я сказав їм, що тебе підрядили, аби потай провезти мене сюди?

Він голосно застогнав, а тоді гукнув:

— Пиво, зупинка на пиво!

Екіпаж не поставив жодного запитання з приводу такого несподіваного задоволення, а лише вдоволено затеревенив, збираючись довкола бочки. Я добряче напився, а тоді відступив і сів на планшир біля сходень. Спочатку підвів погляд на чоботи охоронця, що нависав наді мною, а потім опустив його на воду й угледів там проміжок між палями.

Мій єдиний шанс. Охоронець наді мною вийшов із поля зору. Ґрбоня повернувся до мене спиною, тим часом як моряки зосередилися на бочці. Схоже, вони розійшлись у поглядах на розподіл пива. Лунали сердиті крики, хтось швидко когось ударив. Екіпаж стежив за цими подіями з великим інтересом. На причалі вгорі не було видно нікого.

Я перемістив за борт відрізок каната, перекинув туди ноги та сповз із нього. Моєї втечі не помітив ніхто. Зануривши ноги в море, я кинджалом перерізав канат у себе над головою й тихо ковзнув у воду. Безшумно поплив у темряву під пірсом.

Дерев’яні палі було з’єднано між собою вкритими слизом дошками. Коли я сягнув рукою до однієї з них, якась істота писнула та щезла в темряві. А ще там смерділо.

У воді довкола мене гойдалося безіменне сміття. Я починав жалкувати про своє необдумане плавання.

— Задери підборіддя, Джиме, й ворушися. Тут вони шукатимуть найперше, щойно довідаються про твоє зникнення.

Я поплив. Відплив недалеко, бо переді мною виросла суцільна стіна, що тягнулася в пітьму. Я навпомацки просувався вздовж неї, доки не повернувся до зовнішніх паль. У проміжках між ними я розгледів корпус іншого вітрильника, пришвартованого неподалік. Протиснутися між дошками корабля й палями здавалося неможливим. Невже я так швидко застряг?!

— Сьогодні в тебе день паніки, — прошепотів я вголос; звук мого голосу перекрив плюскіт хвиль. — Повернутися ти не можеш, а отже, мусиш іти далі. Корпус цього корабля має вигинатися. Просто пірни й попливи вздовж нього, доки не знайдеш іще один проміжок між палями.

Хо-хо. На словах це було дуже просто. Я скинув чоботи та глибоко вдихнув. Але мій страх зростав із кожним судомним вдихом. Відчувши запаморочення від кисневої інтоксикації, я заковтнув повітря востаннє й пірнув.

Плисти довелося довго, у темряві та, здавалося, нескінченно. Я вів лівою рукою по корпусу корабля, щоб не збитися зі шляху. І водночас героїчно збирав нею скабки. Усе далі й далі без промінчика світла спереду чи згори. Корабель, напевно, був дуже великий. Коли в моїх легенях з’явився вогонь, а в рухах — відчай, я побачив перед собою світло. Якомога тихіше наблизився до носа корабля. Стараючись не охнути, видихнув і вдихнув життя та свіже повітря.

Підвів погляд і помітив на леєрі вгорі моряка, який стояв до мене обличчям.

Я знову пірнув, аби сховатися, занурився глибоко під воду та поплив, хоча мої легені вимагали повітря, доки не уздрів поперед себе масивний чорний корпус наступного корабля. Тоді я змусив