Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

суперечливими емоціями, що то охоплювали моє тіло, то щезали з нього. Думав я, схоже, забагато, бо незчувся, як закліпав на сонячне світло з-за воріт, що відчинялись. Обличчям я впав у мішки, а мій кийок лежав поряд мене на підлозі. Я незграбно підвівся, навпомацки пошукав гроші (ще на місці) та приготувався до того, що принесе наступний день. Позіхнув і розправив плечі, розминаючи м’язи. З неохотою.

Великі ворота розчахнулися ширше, і я побачив, що вони виходять на верф, за якою мріє в тумані океан.

За воротами було пришвартовано чимале вітрильне судно, з палуби якого сходнями спускався Ґрбоня.

— Пловечі, допоможи їм із вантаженням, — наказав він і пішов далі.

Гурт зачуханих робітників потупцяв за ним на склад і взявся за повні мішки з найближчої до воріт купи. Я не розумів жодного слова з того, що казали вантажники, та й не потребував цього. Робота була спекотна, нудна й виснажлива та полягала в тому, щоб просто перти мішок зі складу на корабель, а тоді вертатися по новий. У мішках містився якийсь овоч, такий гострий, що невдовзі в мене засльозились і засвербіли очі. Та я, здавалося, був єдиним, кому він заважав. Про перерви тут теж не думали. Ми носили мішки, доки повністю не завантажили корабель, і лише тоді попадали в затінку, припавши до відра слабенького пива. До нього кріпилися ремінцями огидні дерев’яні кухлі, і я, зовсім трохи покрутивши носом, узяв кухоль, наповнив його та спорожнив, а тоді знову наповнив його та знову спорожнив.

Щойно роботу було виконано, з’явився Ґрбоня та щось пробубонів — очевидно, якісь накази. Вантажники перетворилися на моряків, прибрали сходні, віддали швартови й підняли вітрило. Я стояв ізбоку, погладжуючи свій кийок, доки Ґрбоня не звелів мені сховатися в каюті. Кілька секунд по тому він прийшов до мене та мовив:

— Я візьму гроші зараз.

— Рано ще, дідуню. Ви одержите їх тоді, коли я опинюся на березі, як ми й домовлялися.

— Вони не мають побачити, як я їх беру!

— Не бійтеся. Просто стійте біля сходень угорі, а я, підходячи, наштовхнуся на вас. Коли ж я зникну, ви побачите торбинку за поясом. А тепер скажіть мені, що побачу я, ступивши на берег.

— Лихо! — завив старий і заходився скубти пальцями собі бороду. — Мені взагалі не треба на це підписуватися. Тебе спіймають і вб’ють, мене теж...

— Розслабтеся, погляньте ось на це. — Я потримав торбинку з грішми в потоці світла, що лилося з решітки вгорі, й висипав трохи монет собі між пальців. — Щасливий вихід на пенсію, помешкання в селі, бочка пива й тарілка свинячих відбивних щодня — подумайте лишень, як багато радощів це принесе.

Він подумав: дзвінкі монети мали неабиякий заспокійливий ефект. Коли в нього перестали труситися пальці, я дав йому пригорщу грошей, а він радісно їх ухопив.

— Ось. Аванс, аби запевнити вас у нашій дружбі. А тепер подумайте: що більше я знатиму про те, що побачу, зійшовши на берег, то легше мені буде втекти. Ви станете до цього непричетні. А тепер... говоріть.

— Я мало що знаю, — пробелькотів той, зосереджений передусім на блискучих монетах. — Є доки, а за ними — ринок. Усе обведено високим муром. Я ніколи за ним не бував.

— Там є ворота?

— Так, великі, але їх охороняють.

— Ринок дуже великий?

— Велетенський. Центр торгівлі всієї країни. Тягнеться на багато мілдирьов уздовж берега.

— Один мілдирьов — це скільки?

— Мілдир[6]: мілдирьов — це множина. В одному мілдирі сімсот латов.

— Дякую. Мені просто треба буде поглянути самому.

Ґрбоня, добряче побурчавши й попихкавши, розчахнув люк у палубі та зник під ним — без сумніву, ховав монети, які я йому дав. Тоді я зрозумів, що насидівся в каюті, тож вибрався на палубу та подався на ніс, де нікому не повинен би був заважати. Вранішню імлу саме випалювало сонце, і я зауважив, що ми пливемо повз величезну вежу, що здіймається з води. Вона була подряпана і старезна — їй точно було не одне століття. В той час будували добре. Туман розсіювався й відкривав огляду дедалі більшу частину споруди, що тягнулася вгору далі, ніж сягало око. Щоб побачити її вершину високо-високо вгорі, мені довелося відхилитися назад.

Із вежі звисали рештки зруйнованого мосту. Колишня підвісна дорога занурювалася в океан неподалік — знівечена та зламана. Іржава, покручена, із розірваними тросами підтримки завтовшки понад два метри. Я замислився, що за катастрофа його розвалила.

Чи було це зроблено навмисне? Невже правителі Невенкебли знищили міст, аби звільнитися від континенту, який поволі повертався до стану варварства? Цілком можливо. А такий учинок є виявом душевної твердості, що ускладнить мені проникнення на їхній острів.

Не встиг я стривожитися через це, як з’явилася більш актуальна загроза. Спереду до нашого судна з гуркотом наблизився вузький і наїжачений гарматами сірий корабель. Він врізався в ніс і різко обігнув корму — наш корабель, ляскаючи вітрилами, загойдався позаду нього. Незважаючи на смертоносне сусідство та наставлену зброю, що могла миттю підірвати нас на воді, я, за прикладом моряків, спробував зберігати спокій. Ми ж тут у законних справах — хіба ні?

Командир канонерки, певно, теж визнавав це, бо судно, обурено заревівши гудком, ізнову змінило курс і рвонуло морем геть. Коли корабель майже загубився вдалині, один із моряків погрозив йому кулаком і сказав щось ущипливе та незрозуміле. Я цілком погоджувався з його словами.

Із туманів попереду випливла Невенкебла. Поміж кручами на зелених пагорбах розкинулося величезне, легендарне місто, що починалося відразу з круглої бухти. За ним виднілися фабрики й шахтні майданчики; попри ранню годину, промислові підприємства вже завзято диміли. Край води виблискували громіздкими гарматами форти. Наприкінці хвилевідбивної стіни, там, де ми ввійшли до бухти, стояв іще один форт. Поки ми пливли, а за нами стежили чорні дула стволів, я відчував недобрі погляди підозріливих очей за прицілами. Ці хлопці не жартували.

І я збирався здолати цю країну самотужки?

— Звісно, Джиме, — неймовірно хвалькувато промовив я вголос, помахавши своїм кийком так, що він аж засвистів, описуючи невеликі дуги. — Ти їм покажеш. Вони не мають жодних шансів супроти Джиммі ді Ґріза.

Це було б чудово, якби мені при цьому не урвався голос.

РОЗДІЛ 5

— Опустіть вітрила, — проревів підсилений гучномовцем голос. —