Читати книгу - "Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон"

Сонце ще ніколи не світило так тепло та яскраво. Денне сонце. Я всміхнувся йому так само тепло, геть позбавлений почуття провини та вщерть наповнений щастям. Я потроху гриз фрукти й попивав вино. Неспішно відвернувся від вікна, коли до кімнати знову ввійшла Бібс.

— Ти це серйозно? — запитала вона. — Ти не поїдеш із планети зі мною? Не думаєш їхати?

— Звісно, думаю. Але тільки після того, як знайду Гарса.

— Він знайде тебе першим і вб’є.

— А може, це його буде вбито.

Вона премило схилила голову набік, а тоді кивнула.

— Якби це говорив хтось інший, я би вирішила, що він вихваляється. Але ти на це цілком здатний. — Вона зітхнула. — Та я цього не побачу, бо мене тут не буде. Я ставлю виживання вище за помсту. Він посадив мене до в’язниці, ти мене витягнув. Тему закрито. Щоправда, зізнаюся, мені дуже цікаво. Ти повідомиш мене, що сталось, якщо справді вирвешся із цього? Повідомлення на адресу Венійської профспілки членів судових екіпажів рано чи пізно дійде до мене. — Вона передала мені папірець. — Я записала все, що пам’ятала, як ти й просив.

— «Генерал, — прочитав я. — Чи то Зеннор,чи то Зеннар».

— Я ніколи не бачила, як пишуть прізвище цього чоловіка. Просто підслухала розмову з ним одного з офіцерів: вони не знали, що я їх чую.

— Що таке Мортстерторо?

— Велика військова база, може, найбільша з тих, що їм належать. Саме там ми приземлилися, щоб узяти вантаж на борт. Нас не випускали з корабля, та навіть побачене з нього неабияк вражало. По Гарса приїздив здоровенний лімузин, весь у прапорцях і зірочках. Багацько людей віддавали честь — і завжди це робили першими. Він — поважна людина, неабияке цабе, і те, чим він займається, пов’язане з базою. Вибач, я знаю, що це небагато.

— Це дуже багато, мені зараз більше й не треба. — Я згорнув папірець і відклав його. — Що далі?

— До вечора ми маємо отримати документи, що посвідчують особу. Вони дорогі, зате справжні. Видає їх одне невеличке герцогство, що потребує вливання іноземної валюти. Тож я можу вилетіти будь-яким кораблем, яким захочу. Аби тільки мене не впізнали агенти Ліги. Втім, мені вдалося підкупом долучитися до торгової делегації, що організувала собі переліт кілька місяців тому. Одному з її членів за це добре заплатили.

— Коли ти їдеш?

— Опівночі, — тихесенько відповіла Бібс.

— О ні! Так швидко...

— Я відчула те саме — тому й їду. Я не з тих, хто зв’язує себе стосунками, Джиммі.

— Я не розумію, про що ти.

— Добре. Тоді я втечу раніше, ніж ти про це дізнаєшся.

Такі розмови були для мене геть нові й незрозумілі. Я з неохотою визнав, що до вчорашнього вечора мій зв’язок із протилежною статтю був, так би мовити, більш віддалений. Тепер же я несподівано проковтнув язика, почувався нерішучим і серйозно спантеличеним. Коли я бовкнув про це, Бібс кивнула, очевидно, цілковито мене розуміючи. Тепер я усвідомлював, що страшенно багато не знаю про жінок і, може, ніколи не осягну цієї гори знань.

— Мої плани не такі вже й остаточні... — заговорив я, та вона примусила мене замовкнути, приклавши до моїх вуст теплий пальчик.

— Та ні, остаточні. І ти не змінюватимеш їх через мене. Сьогодні вранці ти здавався цілком упевненим у тому, що, на твою думку, повинен зробити.

— І я досі впевнений, — твердо сказав я (твердіше й упевненіше, ніж почувався). — Хабар за моє перевезення на Невенкеблу взяли?

— Його прийняли тільки в подвійному розмірі. У разі твого зникнення старому Ґрбоні більше ніколи не дозволять зійти на тамтешній берег. Але він уже не один рік ладнався податися на пенсію. Той хабар — саме та фінансова подушка безпеки, яка потрібна старому.

— Чим він заробляє на прожиття?

— Експортує фрукти й овочі. Ти вдаватимеш одного з його робітників. Якщо втечеш із ринку, Ґрбоню не покарають, але відберуть дозвіл на приземлення. Він буде не проти.

— Коли я зможу його побачити?

— Сьогодні, як стемніє, ми підемо до нього на склад.

— А далі...

— Я залишу тебе там. Ти голодний?

— Ми щойно поїли.

— Я не це маю на увазі, — дуже хрипко відповіла вона.

Темні вулиці освітлювали тільки нечисленні ліхтарі на рогах вулиць, у повітрі витала небезпека. Ми простували мовчки — можливо, тому, що все, що можна було сказати, вже було сказано. Я купив гострий кинджал, який повісив собі на пояс, і ще один кийок, яким час від часу бив по стіні, щоб можливі спостерігачі знали, що він у мене є. Ми занадто швидко дісталися пункту свого призначення: Бібс постукала в невеличкі ворітця у високій стіні. Кілька слів пошепки — і ворітця з рипінням відчинились. У солодких пахощах фруктів ми пропетляли повз темні горбки до освітленого лампою повороту, на якому скоцюрбився на стільці літній чоловік. Він мав сиву бороду й сиве волосся до пояса, що розділялося на два пасма над страхітливим пузом, з-під якого стирчали тоненькі ніжки. Одне око старого затуляла обкручена довкола голови тканина, зате друге пильно втупилося в мене, щойно я наблизився.

— Це той, кого ти береш із собою, — сказала Бібс.

— Він розмовляє есперанто?

— Як носій мови, — запевнив я.

— Ану давай мені гроші.

Він простягнув руку.

— Ні. Так ти його просто покинеш. Пловечі віддасть тобі гроші після приземлення.

— Тоді я хочу на них подивитися.

Він перевів погляд свого маленького ока на мене, і я збагнув, що Пловечі — це я. Тому вийняв шкіряну торбинку, розклав монети на долонях, а тоді знову сховав їх. Ґрбоня буркнув — як я вирішив, на знак згоди. Тоді я відчув на своїй шиї вітерець і хутко розвернувся.

Ворота саме зачинялися. Бібс зникла.

— Спати можеш тут, — мовив старий, показавши на звалені в купу мішки під стіною. — Завантаження та від’їзд на світанку.

Пішовши, він забрав із собою лампу. Я поглянув у темряву, туди, де стояли зачиненими ворота.

Особливого вибору в мене не залишилося. Я сів на мішки спиною до стіни, поклав на ноги кийка й замислився над тим, що роблю, що наробив, що ми наробили, що я робитиму, та над тими