Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
21
Закохувавсь і я, бувало. Хто з нас не закохувався?..
Філодем, І ст. до Хр.
Все почалося 4 травня 18… року.
Ось можливий зачин роману середини дев’ятнадцятого століття. Я по-справжньому розчулююсь, коли хтось може з такою певністю вказати точну дату початку. Четвертого травня. Ні днем раніше, ні пізніше. Гаразд, а що було третього травня 18… року? А другого? А того самого дня 17… року?
Так от. Я довідався про це четвертого травня. Але й зараз важко сказати, що це було — початок чи кінець. Дружина повернулася з роботи по восьмій. Якраз передавали новини. Вона зайшла до кімнати просто в куртці, не роззуваючись. Надворі падав якийсь холодний травневий дощ. Сіла в крісло, обоє котів одразу вляглися їй на коліна. І нарешті промовила це. Неголосно, ніби говорила до кішки…
Багато років тому я зважився написати в листі до дівчини таке, в чому не нахоробрювався зізнатися ніколи раніше. Пам’ятаю, що через винятковий характер листа я чогось використав зелену самописку. «Все можна написати зеленим олівцем», — каже Хармс. Я вже закінчував гімназію і твердо вирішив, що та дівчина буде жінкою мого життя. Довгий тиждень судомного чекання. Отримавши відповідь, я не посмів прочитати її відразу. Розпечатав конверт лише наступного вечора. Там були два короткі речення: «Люблю тебе, як брата. Те, що я відчуваю, — не тільки симпатія». Мене це геть збентежило, я не вмів тлумачити подібних почуттів. Зателефонував одній приятельці, яка мені здавалася набагато досвідченішою. Вона сказала мені приблизно таке: «люблю як брата» — це повна катастрофа, але друге речення — «не тільки симпатія» — дає певну надію. Я схопився за те «не тільки», як за рятівну соломинку. Але коли вдруге розгорнув листа й уважніше придивився до літер, який жах… Я прочитав «ц» як «н». Насправді там було написано «це тільки симпатія». Ніяких шансів. Пригадую, що тієї ж миті в мене розболілося горло, піднялася температура, я геть знесилився. Три дні не вставав з ліжка. Як писали у тому-таки дев’ятнадцятому столітті, «щось обірвалося глибоко в мені». І після цього ніщо не здавалося мені таким трагічним і важливим.
22
І НАРЕШТІ 1980-ті
…Правду кажучи, не можу пригадати собі якихось особливих задоволень із тих літ. Десь у 1986-му, дуже пізно, вже в останньому класі гімназії, я вперше спізнав жінку. Ми обоє були незаймані. Все те спливає в моїй пам’яті не інакше, як важка фізична праця, рутина і самонавіювання. Коли нарешті на простирадлі з’явилося кілька крапель крові, вона їх помітила першою і показала мені з неприхованим задоволенням — певно, їй також набридло. У ту ж мить я відчув, що мені дзюрить з носа. Кров була звідти. Змалку я страждав від розширення капілярів, і досить було трохи більше напружитися, як із носа починала йти кров. Дівчина твердила, що кров із неї, і вона вже не цнотлива, а я лежав на спині, затиснувши ніс пальцями, і хмикав. Я так і не зрозумів, хто з нас мав рацію. Так чи так, мені навряд чи було приємніше, ніж із тією повногрудою дамою з килимка.
23
Італія? Там всі ходять у чоботях і їдять жаб…
У сьомому класі один із моїх однокласників відмовився вступати до комсомолу, і якось на великій перерві його та мене як старосту викликали до кабінету завуча. Сонце просвічувало крізь прозорі фіранки й відбивалося в попільничці на столі. Завуч сидів у кріслі, гладенько поголений, навіть трохи порізаний, і курив «Стюардесу». Ми всі боялися його більше, ніж директора — підполковник завжди страшніший за полковника. Коли той сухорлявий чоловік підвівся — ми вже тоді були на півголови вищі за нього, — я злякався, що він нас переплутає і вдарить мене. Але той вирішив спершу спробувати по-доброму. Ось та розмова, чи радше допит — так, як він запав мені у пам’ять:
— Ну-ну, то хто в нас тут не хоче вступати до комсомолу?
— Я, — відповідає Красьо, мій однокласник.
— Не хочеш, значить?
Красьо мовчить.
— Ну, то поясни, чого ти не хочеш вступати до комсомолу?
Красьо мовчить і дивиться трохи вбік.
— Чого він не хоче вступати до комсомолу?
Останнє запитання було спрямоване вже до мене.
Настала моя черга мовчати. Я справді не знав. Я певен, що й Красьо не знав. Під час вступу зазвичай питали: «Чому ви прагнете вступити до комсомолу?» Відповідь була написана на папірці, і ми всі її знали. Але протилежне запитання ми чули вперше. У такі моменти я застосовував техніку «перенесення». Втуплювався у щось і намагався перенести себе туди. Мене вже нема в кімнаті, я — он та муха вгорі, ніхто мене не помічає. Єдине моє завдання — лазити по шибці. І я старанно лажу туди-сюди.
— Невже вирішив тікати? — знову до Крася, єхидно. Сам завуч навряд чи міг таке припустити.
І саме в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Природний роман та інші історії, Жорж.», після закриття браузера.