Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

Пригадую, як із мухи я знов перетворився на себе самого і відчув, що от-от посиплються ляпаси. Але завуч був настільки приголомшений, що лише запитав фальцетом:

— І куди ти хочеш тікати?

— До Італії, — відказав Красьо ніби жартома. Так мені здалося.

І тоді залящало. Я бачив, як завуч спинається на пальці, щоб нас ударити. По два ляпаси кожному. Вже не мало значення, хто збирається тікати, а хто ні.

— Куди зібралися, га? — І сам собі відповідав: — До Італії! Щоб АББУ мені там слухати, так?

Я відчув, як Красьо вже відкриває рота, щоб виправити помилку, коли задзвонив рятівний дзвоник.

Лише потім ми довідалися, що його донька за два роки до того втекла до Італії, і йому вже ніколи не судилося стати директором.

— Ну, ти й поцілив з країною, — казав я Красьові згодом. А він: та це так, задля жарту, мені навіть АББА не подобається. І заливався сміхом.

Але тоді ми обидва знали, що Велика Перерва закінчується.

І все-таки Італія вабила. Її ім’я звучало м’яко й гнучко, повне голосівок і звінчане ковзким «л». І-та-лі-я. Через сім років після тих ляпасів на її честь я поїхав туди — лише на кілька днів. Маючи двадцять років і вперше подавшись за кордон, я потрапив до Венеції. Ходив із зошитом вулицями й намагався записувати все, що бачив. Уявляю собі, як я виглядав серед натовпів японців, що клацали фотоапаратами. Правду кажучи, фотоапарат прихопив і я — російську «Смєну», рекомендую, — але писати було цікавіше. Потім я кудись запроторив того зошита і натрапив на нього тільки тепер, коли переселявся. Розшифровувати надряпані нашвидкуруч речення було нелегко. Так, наче проявляєш плівку.

На перших двох аркушах я старанно записав найважливіші італійські фрази, щоб завжди мати їх під рукою. Тепер це неоціненний для мене документ. Щось на зразок вичерпного словника моїх тодішніх страхів і бажань.

я не маю грошей — non averesoldi

туалет — toaletta

зубний біль — mal di denti

літр — medico

аптека — farmacia

швидко — presto

вечеря — cena

коли — quando

скільки — quanto

як — come

закоханий — innamorato

парубок — scapolo

жінка — donna

гарна — bella

захід сонця — tramonto

поцілунок — bacio

А далі — записи, зроблені з усією моєю тодішньою наївністю:

20 вересня.

Пишу в потязі з Мілана до Венеції. Пишу заради задоволення робити це у потязі до Венеції… Задушлива італійська ніч. Потяг тихо, майже безгучно їде.

— Я взяв із собою Еліота й Кенета Вайта.

— Ти ж казав, що вже їх читав.

— Так, але не в Італії.

Речення, яке спало мені на думку в літаку:

«Я випускаю погляд пасти хмари». Якщо його повторити 33 рази, воно починає діяти, як коан для медитації.

Десь за північ ми на вокзалі Местре. Один bianco автобусик забирає нас до готелю в Ієзоло. Я міцно сплю цілий вечір. Уранці піднімаю жалюзі і… море. За тридцять кроків від вікна. Адріатика.

Востаннє, востаннє стільки багажу.

Пишу, сидячи в шезлонгу на терасі. Підозрюю, знов заради задоволення написати: «пишу, сидячи в шезлонгу…».

Пишу, присівши біля колони в соборі Сан-Марко. На площі — голуби. Всередині тихо, навіть японці не клацають апаратами. Палац дожів. Фрески Тінторетто й Веронезе. Тінторетто — темний і містичний. І водночас — повний плоті, тіл, важких, чоловічих і жіночих, які нібито пурхають високо вгорі, а насправді падають під власного вагою. Веронезе — легший, світліший. Веронезе — венеціанець, до того ж молодший. Мені більше до смаку Тінторетто. Міст зітхань. Канале Ґранде. Така розмальована ця Венеція, вся розцяцькована, посріблена. Через півтори години розглядаю якесь дерево й мене нудить від листівок.

Пообіддя, я у Венеції сам. Уже не позначаю дат, дні й ночі злилися в одне. Від тієї першої ночі в готелі я майже не склепив очей. Отже, пообіддя. Навмисне звертаю у вулички подалі від центральних площ. Вузькі, здаля від канонади «Канонів». Якась лавка. Переді мною граються діти. Дві жінки п’ють каву. Можу коротати тут час до вечора. Я схожий на вовка, який ненадовго відходить від зграї, розгортає зошита і старанно записує туди жертву.

Кажуть, щороку Венеція занурюється в море на два сантиметри. Тепер я розумію, чому всі кинулися її оглядати. Це так, ніби хтось каже: просимо на палубу, огляньте корабель. Це «Титанік». Через кілька днів він потоне, і це буде найбільша трагедія двадцятого століття. Але навіть якщо Венеція потоне, її, мабуть, перетворять на підводне місто-музей. Тоді доведеться оглядати її в аквалангу. Уявляю собі, як японські туристи плавають зграйками, наче рибки, і клацають апаратами для підводної зйомки.

День уже згасає, а я ще нічого про нього не написав. Він образиться і залишиться стояти навзаході над Адріатикою, яка шумить під терасою моєї camera per due, де я поки що сам. Не пам’ятаю, чи згадував я тут, що приїхав на європейську зустріч студентів. Але це байдуже. Ех, і все-таки я вподобав собі одну дівчину. З’ясовую, що вона португалка. Говорить англійською. — And you? — Yes, little. Насправді не більше ніж тридцять слів. Мабуть, нічого не вийде.

Проте вийшло. Вся португальська група становить — як би це сказати? — суміш рас. Від дуже чорного, через смагляве, до нордичного світлого. Карла — її звати Карла — ледь смаглява із зеленими очима. Я просто сказав, що читав щоденники Торґи. Цього було досить. Карла вже рухалася до мене, а я пригадував усі англійські слова, які знав, і присягався собі, що конче вивчу мову, коли повернуся до Болгарії. Може, вона так чарує мене ще й тому, що з Португалії? Країна з таким винно-солодким ім’ям, запроторена десь у протилежний кут Європи, вже майже по кісточки в океані. Я нашкрябав щось на кшталт вірша:

Португалія — ще до того як я побачив її

Португалія — брунатне вино

А брунатне — це смуток

Португалія — винно-солодка

Португалія — сонце навзаході

Португалія — захід

Часом — колорадський жук

Мені там ніколи не бути

Ці нотатки все більше покидають Венецію і мандрують до Португалії. Все найкраще завжди стається в останній вечір. Ми з Карлою в кімнаті, світає. Цілу ніч гуляли берегом Адріатики. Розмовляємо про все на світі, я