Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

навіть досить непогано даю собі раду з мовою. Розуміємо, що ми читали одні й ті самі книжки, мабуть, це просто якийсь містичний збіг обставин. Мій багаж іще не спакований. Мовчимо. Я, довго підшукуючи слова, розповідаю про один даоський звичай, який називається «вип’ємо чашку чаю без чашки чаю». В нашому випадку — поговорімо, не говорячи. Мені хочеться сказати: поцілуймося, не цілуючись. Я знаю, що ми ніколи більше не побачимось. Вона також це знає. Така приреченість спонукає пережити цілий роман за кілька годин.

Гаразд, знаю, що вас муляє. Ми цього не зробили. Жодного разу впродовж цих кількох днів. Просто не було потреби.

Знову вокзал Местре. Вдосвіта, якась нелюдська година.

Прибуває потяг, а я все ще чомусь сподіваюся, що Карла от-от з’явиться, і ми вже ніколи не розлучатимемося. У потязі я вперше за весь час розгорнув томик Еліота. На першій-ліпшій сторінці, як Біблію.

Бо я не сподіваюсь повернутись знов,

Бо сам собі я не дозволю,

Бо я не сподіваюсь повернутись,

Щоб хист у цього взяти, в того — волю, —

Я більш не прагну прагнути таких речей…[18]

Так закінчується цей зошит. Зараз я трохи підсміхаюся з деяких нотаток, але чи маю я право на іронію? Ще й досі за столом іноді починаю мову про Венецію. Коли я розповів дідусеві про місто, цілком побудоване на воді, той ще довго співчував його мешканцям, бо в них нема ні галявин, ні левад, і все питав, де вони садять виноград і випасають овець.

Що ще? Я досі завжди беру з собою в потяг Еліота, ніби це розклад руху державних залізниць, як висловлюється моя дружина. Колишня дружина.

24

Поговорімо про щось інше. Про футбол? Про Тарантіно? Про собак? Краще про котів. Я їх більше люблю, ніж собак. Вони ніколи не збиваються у зграї. Ніякі істоти на світі не варті такого жалю, як бездомні пси і коти. Навіть жебраки. А все-таки коти мені якось миліші. Собаки, здається, вивчили деякі трюки. Бачать, як жебрають люди, і собі вправно копіюють поведінку, що має викликати співчуття. Підходять до тебе так удавано-довірливо, обнюхують, досягають якогось незбагненного смутку в очах, потрапляють під колеса авт, що розмазують їх по асфальті, трощать лапи. Їхнє нещастя завжди на виду.

Інша річ — безпритульні кішки, вони по-своєму горді. Уникають близькості, криються зі своїм лихом, ховаються по пивницях, шмигають попід машини. Не сподіваються нашого співчуття. Хтось казав, що домашні кішки, коли вже прочувають, що наближається їхня остання година, тікають із дому або забиваються в найглухіший кут, щоб лишитися на самоті у своїй агонії.

У нас із Емою було двоє котів — Миця та Пицо. Миця була расовою сіамкою зі склянистими блакитними очима. «Гіацинтове кошеня» — так ми її куртуазно називали. Взяли її в одного приятеля ще зовсім маленькою. Я цілий тиждень не ходив на роботу, щоб її годувати й пестити. Кошенята більше потребують пестощів, ніж молока. Нашому приятелеві її подарували, а потім він почув десь історію про сіамських кішок, які перегризали горло своїм господарям. От і вирішив її позбутися. У Миці ще не було зубок. Вона спала з нами в ліжку, між мною та дружиною. Вранці, коли я прокидався, дружина й кішка обіймалися вві сні. Ані, п’ятирічна донька наших друзів, казала: «Ема народила собі кицю!» В одному з посібників із догляду за котами було написано, що ці тварини майже ніколи не прихиляються до своїх господарів, терплять їх, та й годі. Мицю надто рано відлучили від матері, щоб вона її пам’ятала, і припускаю, що вона сприймала нас як своїх опікунів, які належать до того самого виду, дарма що намагаються чомусь ходити на задніх лапах. Бажання завести кішку в мене та Еми мало цілком різне підґрунтя, хоч у своїй суті було однаково інфантильне. Мушу зізнатися, що для мене кішка мала радше атрибутивний сенс, як-от люлька чи крісло-гойдалка для кожного письменника, який себе шанує. Люльку та крісло я вже собі придбав. І уявляв себе саме так: у кріслі, в капцях і халаті, з люлькою в зубах, і ще маленький електронагрівач, який довірливо муркоче на колінах. Мабуть, десь бачив таку картинку. Можливо, так виглядав Гемінґвей. Хоча ні, той мав би гладити принаймні тигра.

Для Еми кішка була мінімальною умовою, щоб та відчула себе матір’ю. Вона розмовляла з нею, пестила, виховувала, наче дитину. Часом Ема й сама здавалася великою дитиною, яка, граючись, занадто втілилася в роль. Я трохи запізно збагнув, що за тією видимою грою крилася інша, тонша: Ема просто хотіла показати мені, як сильно хоче дитину. У період Миці наш шлюб уже почав давати тріщину, а я з тупою впертістю товкмачив, що не хочу дітей, поки наші стосунки перебувають на межі зриву. Щоразу під час нашого чергового скандалу кішка згорталася калачиком на підвіконні, дивилася на нас ошалілим поглядом і сопіла. Книжки описують цей стан як типовий невроз, викликаний страхом. Одні наші знайомі скаржилися, що їхні кішки весь час кидалися з балкона, з дев’ятого поверху. Згодом вони розлучилися. То було, мабуть, найгуманніше розлучення. Принаймні, вони врятували життя кільком кішкам.

Проте Миця була жива-здорова. Ми мешкали на другому поверсі. Пица ми знайшли двома роками пізніше. Хтось викинув цілий котячий виводок у підвал. Цілий вечір звідкись долинало кволеньке нявкання, дедалі тихіше. Ми довго блукали довкола будинку, доки зрозуміли, що голоски чути з підвалу. Вижило тільки одне кошеня. За кілька днів Пицо оклигав і навіть почав вилазити з коробки. Тільки-но він уперше на це зважився, як Миця продемонструвала йому свої кігті. Ще ніколи вона не поводилася так агресивно. Вигиналася, їжачилась і зловісно гарчала, здавалося, ніби сама душилася й захлиналася цими звуками. А кошеня довірливо підходило, обнюхувало її, ніби впізнало в ній матір. Кілька місяців Пицо жив в іншій кімнаті і плакав за Мицею. А потім у кішки зненацька пробудився материнський інстинкт, і вона сама пішла до малого. Вилизувала, піклувалася, дозволяла бавитися її розкішним хвостом. Тепер двоє тварин, які раніше не могли спокійно перебути в одній кімнаті, не відходили одне від одного далі, ніж на відстань витягнутої мордочки.

Наш із Емою шлюб рухався в цілком протилежному напрямку.

25

Біла ружа — це символ мовчання і потаємности. Коли в покої провадило ся приватну і дуже