Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

Конюшина є гербом Ірландії.

Цибуля-пор — то герб Валії.

Герб Японії — то хризантема.

Чортополох є гербом Шкотії, і стало ся то після прецікавого трафунку. Одного разу, коли данці вирішили напасти на шкотське військо, якийсь данець став босою ногою на чортополох, що є дуже поширений на берегах Шкотії, і заволав з болю. Шкоти почули той крик, збудили ся і вигнали данців назавжди. З того часу чортополох є в Шкотії у великому пошанівку і навіть знайшов ся на гербі.

А рута є відома тим, що була взором для трефа, карткової фігури.

Посібник квітникаря-аматора, 1913 р.

26

До дев’ятирічного віку дитині не можна давати рибу, бо заніміє…

(Не знаю звідки)

Ми розуміємо це надто пізно, лише тоді, коли вже піддалися спокусі. Найлегше тим великим спокусником вважати Бога. Я б пристав на це, якщо б ми домовилися, що під Богом розумітимемо мову. Не слово, а мову. Зрештою, Бог (чи то пак мова) говорив усього якихось шість днів. На шостий день вимовив останнє слово, і було воно: «людина». Відтоді замовк. Приписували Йому всілякі слова, але я не вірю, щоб вони йшли від Нього. Бо Він говорить не словами, а вимовляє речі. Речі, які проказувала та Мова, ставалися в мить промовляння. Відтоді нікому не вдалося нею оволодіти. Хоч багато хто намагався. Уся Біблія — то хрестоматія таких спроб. У цьому сенсі зглиблення Бога я називаю філологією. Але що б сталося, якби комусь вдалося опанувати божисту Мову (тавтологія тут неминуча)? Я вигадав історію одного такого чоловіка і сам злякався.

Народжується людина, що оволоділа Мовою, тією Мовою шести днів. Вона вимовляє «вода» — і перед нею розливається океан, вимовляє «ніч» — і день тут-таки відступає перед мороком, вимовляє «жінка» — і жінка з’являється поруч. Така мова шукає простору, порожнечі, де вона могла би здійснитися. Цей світ, уже вимовлений, виявляється затісним для народженого, надто вразливим для його уяви. Ціла історія світу залежить від того, що він промовить. Чоловік ледве тримається під тягарем відповідальності, яка впала на його плечі. Замовкає, замикається в собі. Робить усе, щоб не заснути, бо в сонному маренні з його вуст могло би злетіти слово, яке вмить перекреслило б світ. Важко уявити, що сталося б, якби він випадково промовив: «вогонь», «попіл і лід», «апокаліпсис». «А що було б, — питає раптом дружина, — якби той чоловік, ідучи собі, просто зашпортався й мимохіть вилаявся?» І заливається сміхом. «Тобі хотілося б знати, — відповідаю я, — але це зовсім не смішно». І здригаюся. Справді. Як чоловік.

Я не знав, як закінчити історію. Перший варіант: друзі збираються і виривають чоловікові язика. Я не вірив, що це б допомогло. Тому вибрав інший кінець. Він здавався мені природнішим і певнішим. Просто все тривало шість днів. Сьомого дня чоловік зрозумів, що втратив свій дар.

І сів відпочити.

27

Склероз зробить із нас нових людей. Старі анекдоти завжди будуть смішними.

Кілька годин я був мертвим. Так висловилася моя дружина. Я нічого не пам’ятаю. Вона прийшла з роботи і застала мене, як завжди, у кріслі-гойдалці. Я дивився якось дивно, ледь розтуливши рота, з якого текла слина. Цього вона, зрештою, не мусила б мені казати. Вона промовляла до мене, кликала на ім’я — все марно. Далі досить сильно мене струсонула. Я глянув на неї, не впізнаючи — «ти не впізнав мене, уявляєш?», — і сказав: «Пані, ви не моя мама, я її пам’ятаю». Я нічого, геть нічого не пригадую. І в ту мить подзвонили у двері. Дзвінок. Я його почув і встав, щоб відчинити. Тоді нарешті отямився, якщо вірити дружині. Зі мною нічого не сталося. Трохи боліла голова. Я дійсно не міг пригадати, що було перед тим. Либонь, то все від перевтоми. Ніби вимкнувся.

— Обов’язково піди до лікаря, — сказала моя дружина. — До… невропатолога.

Я ладен побитися об заклад, що першим, про кого вона подумала, був психіатр.

— Піду. Обов’язково.

Звісно, я й не збирався ходити ні по яких лікарях. Якщо це було те, чого я боявся, жоден лікар не допоміг би. У мене була тітка, яка страждала на хворобу Альцгеймера. Її водили до всіляких спеціалістів. Руйнували ліками, а близьким казали, що найкраще покласти її до психіатричного стаціонару. Так називали божевільню. Незадовго перед смертю вона, зрештою, там опинилася. У рідкісні миті просвітлення плакала, ніби маленька дівчинка, яка просить батьків забрати її з дитячого табору. Скаржилася, що її обливають холодною водою і б’ють струмом. Ні, так легко я їм не дамся. Хвороба має довгий латентний період. Принаймні ще трохи зможу пожити, як нормальна людина. А може, то й справді від перевтоми. Мабуть, треба трохи сповільнити темп. Якщо доведеться, покину роботу, пошукаю чогось іншого. І все-таки наступного вечора я видобув листи від кузини, яка регулярно писала мені про хворобу своєї матері. Минуло десять з лишком років. Я пропускав цілі шматки тексту, зупиняючись лише на тих фрагментах, де йшлося про хворобу.

«…Одна знайома, євангелістка, сказала, що тільки Богородиця може допомогти моїй матері. Не Ісус, не Господь, уявляєш'?.. Вранці і ввечері я молюся до Богородиці, щоб вона допомогла матері. Знаю, що Ти не віриш у такі речі, але ми вже спробували все, все. Ми її вже зачиняємо вдома. Кілька разів їй вдалося втекти, вона ходила вулицями, ніякого інстинкту самозбереження. Заблукала в місті, напівгола. Часом щось у ній розвиднюється, і вона впізнає мене. Обіймає мене і плаче, плаче. А потім не може згадати, хто я така. Першим забула татка. Кричала, що не хоче спати з чужим чоловіком. Просила мене, щоб я відпустила її до матері, знаєш, вона померла п’ятнадцять років тому. Почуваюся трохи як мати власної матері. Дозволяю їй плакати, часом сварюся на неї, як на дитину. Уникаю дивитися їй в обличчя, бо не хочу запам’ятати її такою. Просто не хочу запам’ятати її такою…».

Я ніколи не дійду до такого. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи.

28

Кучерявий гість дерево їсть.

Якщо хтось спитає мене, що я робив увесь останній рік, я спокійно відповім: курив. Ні в чому я не виказував такої старанності, як у курінні. Я звів свої виходи в місто до мінімуму.