Читати книгу - "#Галябезголови"

— Трохи почекай. Скоро дам тобі молока.

Посунула на кухню, ніби приречена. «Повечеряємо, і вже тоді… все розповім. Розповім. Тільки б не розплакатися», — вмовляла себе, та все ж не уявляла, як відкриє рота і вимовить: «Тьомо, у мене ВІЛ!»

Поки розкладала продукти по полицях, Тьома вже за столом — їсть плов прямо з пластикового судочка, хоч Галя того терпіти не може. Вона не бурчить, просто дістає кілька глибоких тарелів, аби перекласти з пластику у фарфор і плов, і млинці, і курку. Вона робить так щоразу, і від того куплена вечеря щоразу прикидається домашньою. Галя закриває на те очі. Галя приймає неогидні компроміси. Та сьогодні їй особливо гостро хочеться відчути домашню атмосферу довіри, любові, підтримки, тож вибирає найгарніші тарелі. «А ще заварю чай…» — констатує розгублено.

Плани летять шкереберть.

Галя не встигає перекласти до тареля млинці, коли Тьома відривається від плову, дивиться на дружину.

— Знаєш, яке повідомлення мені сьогодні надіслали на вайбер?

Галя мала би спитати «яке», та язик — своє:

— Не знаю.

— «Йолопе, ти вляпався! У твоєї дружини СНІД!».

Тьома дивиться на Галю, усміхається скептично. Та усмішка — наперед продемонстрована логічна відповідь на реакцію Галі, бо дружина ж не змовчить, відреагує на маячню, яку злі козли розсилають усім підряд. Обуриться: «Це вже за межею добра і зла! Тьомо, нащо люди це роблять?!» От у цей момент і стане доречною скептична Тьомина усмішка. Як прояв мудрості і прозорливості: мовляв, мила моя, люди не просто козли! Вони — вкрай небезпечні козли!

Галя реагує геть не так, як передбачає Тьома. Мовчить. Дивиться на чоловіка блакитними чистими очима, та за мить вони стають синіми від сліз.

— Це правда, — шепоче врешті, бо вже не бачить різниці між тими страхами! ВІЛ, СНІД… Яка різниця? Однаково моторошно!

— Що?!. Ти не жартуєш?! У тебе СНІД?! — Тьома одночасно намагається не подавитися пловом, підхопитися зі стільця і якнайдалі відсахнутися від Галі, бо вона стоїть зовсім близько біля столу, рукою дотягнутися можна. Та Тьома Чорнобай не Цезар. Падає на підлогу, зойкає, бризкає пловом з рота, лається.

— Дідько… — і не зупиняється, відповзає все далі і далі від Галі, як від найогиднішого жаху, і те можна прочитати у Тьоминих очах, бо вони кричать: жах! Найогидніший жах!

— Тьомо…

— СНІД?! Мать твою! Пішла геть! Геть, потворо! Забирайся з мого дому! Негайно! Ти почула? Сволота! Дідько, яка ж сволота! Ти мене заразила? Так? Дідько, а як я тепер… — з кухонної підлоги майбутній психолог плюється пловом і верещить так голосно, що на столі мертві курячі стегенця тремтять разом зі своєю пластиковою труною-судком.

Галю так сильно вражає реакція чоловіка, що дихати, жити, ворухнутися — несила. Кам’яніє... Із жахом спостерігає за тим, як Тьома задки відповзає до кухонних дверей, підхоплюється, вибігає з кухні. Зі спальні чути брязкіт новенької рожевої Галиної пластикової валізи і Тьомині волання.

— Все! Все забирай, мені нічого твого не треба! Труси свої, светри, футболки! Дідько, скільки барахла! Ніяка валіза не вмістить! Сволота! Яка ж ти все-таки сволота, Галю! Я тобі вірив! А ти… Може, це ти гроші зі схованки стирила, аби я почувався винуватим?! Раз про СНІД брехала, значить, про все брехала! Сука! Дідько, яка ж ти сука! Тебе вбити мало! Ти розумієш? Тебе вбити — мало!

За мить у передпокої — брязкіт коліщат. Тьома лишає повну валізу біля вхідних дверей, обережно, наче потрапив у кімнату, повну отруйних змій, входить до кухні. З відразою дивиться на Галю.

— Я зараз іду до спальні і буду там рівно хвилину. Коли вийду, щоб тебе у моєму домі не було! Валіза з твоїм барахлом у передпокої!

Галя ще не вірить. Дивиться на Тьому розгублено.

— Тьомо! Ти ж казав, що не покинеш ніколи… Що ми — одне ціле…

Тьома захлинається від обурення, і видно: є що майбутньому психологу відповісти. Не зглянувся! Не розщедрився на слова! Плюнув Галі під ноги, вискочив з кухні. І, може, тому, що плюнув, Галині ноги остаточно підкосилися: опустилася на табуретку без сил і вперше з часу, коли отримала страшну новину, так відчайдушно і гірко розридалася, що і стіни на кухні поспівчували б, якби серце мали. У хвилину не вклалася. І в десять. А коли врешті від сліз лишилася лише спустошена чорна туга, встала і пішла до передпокою, покинувши на кухонному столі і порожній гаманець, і мобільний.

У передпокої біля прочинених дверей — новенька рожева пластикова валіза, подарунок Юлії Володимирівни Жадкіної. У куті — сумка з кволим Мурчиком і пляшка молока. Вдягнула тепло-жовту куртку, чобітки. На автоматі потягнула валізу і сумку з котом на площадку в під’їзді. Озирнулася до квартири, у якій прожила майже три роки, і побачила, як Тьома швидко вискочив зі спальні у передпокій, буцонув ногою по вхідних дверях, аби швидше зачинити їх за Галею: хрясь!

На ДВРЗ, околичному районі Києва, з вікон якого Бровари видно, Оля Корнійчук курила на кухні орендованої малосімейки, хоч робити те було справою вкрай ризикованою, бо хазяйка попередила: відчує запах табаку — вижене з квартири того ж дня. Зазвичай Оля курила на балкончику, та сьогодні світ перевернувся, старі його сенси категорично втратили вагу, і Оля відчувала просто-таки фізичну потребу бути жорстоко покараною за слабкодухість і боягузство. Хоча б тим, що завтра зранку до квартири навідається хазяйка, потягне носом повітря, почервоніє від гніву і заверещить: «Геть! Геть!»

— Так мені й треба! Заслужила! — Оля затягнулася, забідкалася, бо й досі гризла і гризла себе за те, що відвела сьогодні погляд, коли ошелешена розгублена Галя виходила з кабінету пані Жадкіної, що не вийшла у хол проводити подругу, сказати їй хоча б «дякую».

— Господи, яка ж я тварюка! — ледь не розревлася, бо лише завдяки Галі отримала роботу у престижному салоні «Белла».

Вони познайомилися влітку минулого року, коли разом вступали до Європейського університету на спеціальність «екологія». Галя вступила на дистанційне навчання, а Оля пролетіла. Зазбиралася додому, до невеличкого містечка у Харківській області, хоч ой як не хотіла, та Київ здавався Олі величезним холодним монстром, у нутрощах якого немає місця невдасі з провінції. «Маячня! Всі столиці живляться свіжими людьми з провінції, у тому і сила столиць!» — заперечила