Читати книгу - "Політ ластівки. Книга 1, Ольга Кост"

- А поїхали звідси?

- І куди ж ми поїдемо? – брови подруги злітають до гори.

- До Алекса та Макса. Ми ще встигнемо до кінця гри.

- Хто ти така і куди поділа мою подругу? – сміється Наталі.

- То згода? – граю бровами.

- Згода. Але твоя мама, - закушує губу Наталі.

- Треба щось вигадати, - дивлюся в очі подруги. В її голові пролітає купа думок, так само як і в моїй.

- Що дівчатка ви тут задумали? – тато зʼявляється позаду нас і обіймає обох за талію.

- Тато, - м’яко починаю я.

- Знову цей тон, - тяжко видихає чоловік.

- Який тон? – дивуюся я.

- Цей милий, ніжний. Ти мене так кличеш, коли тобі щось потрібно, - сміється батько.

- Не правда, - обурююся я.

- Правда. Що сталося?

- Ми хочемо поїхати з Наталі.

- Куди? – серйозно запитує чоловік.

- До Макса. Ми хочемо їх підтримати. Я не хочу цього свята, не хочу бути тут серед цих не знайомих людей.

- Їдь. Наталі, ти на машині? Нічого не пила? – серйозно дивиться на подругу батько.

- Так, на машині. Ні, тільки сік, - запевняє чоловіка подруга.

- Тоді їдьте, - тато веде нас до виходу.

Швейцар відкриває нам двері і ми виходимо.

- Мама, - починаю я.

- Я щось придумаю. Їдьте. Чекаю вас завтра з хлопцями.

- Дякую, татусю, - я кидаюся на шиї чоловіка та цілую в щоку.

- Ліві, будь розумницею. Я вже говорив тобі про важливість…

- Ні, ні. Не треба. Я все пам’ятаю. Я буду з Максом. Все добре.

Тато ніжно обіймає мене та Наталі та повільним кроком прямує до дверей.

- Ми їдемо на гру, - вигукує подруга, підіймаючи руку.

- Тихіше, Наталі. Поїхали швидше, - сичу на подругу.

Наталі зловісно гогоче та стрибає в авто, знімаючи підбори. Взуття кидає на заднє сидіння і голою ногою натискає на газ.

- Я відчуваю себе якоюсь злочинницею, - знімаю свої туфлі та кладу на заднє сидіння біля взуття Наталі.

- Ти відчуваєш себе вільною. Відкрий вікно, так пахне юність та свобода.

Під плейлист Наталі ми доїжджаємо швидше, ніж я очікувала. Пейзажі сусідніх містечок швидко пробігають у вікнах і от перед нами майорить будівля спортзалу. Подруга тягнеться до заднього сидіння та простягає мені моє взуття.

- Сподіваюся, що ти зможеш бігти на цих підборах. До кінця гри пʼятнадцять хвилин.

Ми вилітаємо з автівки та біжимо до будівлі спортзалу. Високих підборів я майже не відчуваю. В залу ми буквально влітаємо, ледь не виштовхуючи тренера Олівера на поле.

- Джонс, Мартін, ви, що тут забули? – гнівається на нас чоловік.

- Група підтримки,  - знизує плечима Наталі.

- Проходьте далі, але якщо хоч спробуєте відволікти моїх хлопців, то школу не закінчите.

- Добре, - буркає Наталі та тягне мене вздовж майданчику.

З подругою доходимо до середини майданчику, стаємо навпроти роздільною смуги полів.

Гра у самому розпалі. Макс буквально видирає м’яч у супротивника. Передає його Маркусу, той обходить Дерека та передає його далі Алексу.

Алекса обступають з усіх боків і у хлопцю не залишається іншого вибору як кидати.

Кидок і він забиває.

Ми вибухаємо шаленими оплесками. Дівчата з групи підтримки скандують лозунги команди.

- Він неймовірний. Дивіться на ці руки, як він тримає м’яч. Хотіла би аби ці руки..

- Не дочекаєшся, - перебиваю блондинку.

- Вибач? – дує губи дівчина, її високий хвіст смішно підстрибує, коли вона повертається до мене.

- Вибачаю. Це мій хлопець. Він зайнятий, тож тримай свої фантазії при собі, знайдіть когось іншого, - гордо підіймаю підборіддя.

Дівчина окидає мене зневажливим поглядом та відвертається до своєї подруги.

Минають останні хвилини матчу, Макс забиває вирішальний гол і перемога. Зала сходить з розуму, одна половина від радості, інша від злості та розпачу.

Оминаю перегородку та вибігаю на поле. Команда стрибає, обіймаючись.

Зупиняюсь позаду цих танців та чекаю. Нарешті вони розступаються і я бачу Алекса.

Він не одразу помічає мене, але от його погляд повертається до мене. Ці прекрасні очі округлюються від здивування.

Сміюся від цього здивованого погляду та майже біжу до хлопця, ковзаючи слизькою підлогою на підборах.

Алекс підхоплює мене в обійми, відриваючи від землі.

- Люба, - хлопець ніжно цілує мене та зазирає в очі. – Ти як тут опинилася? Ти ж мала святкувати?