Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

скрізь кажуть, що потрібен новий рецепт від лікаря. Але коли я сказала Клейну, щоб виписав новий рецепт, він не захотів, тож я сказала йому — якщо не випише, я розповім департаменту охорони здоров’я штату, що він давав наркотики Гледіс і Ейлін, коли вони помирали, а він сказав мені тільки, що не розуміє, про що я, а я сказала: “Ви, чорт забирай, дуже добре розумієте, про що я. Ви вбили їх морфіном”. Тоді він просто вийшов і залишив мене в кабінеті. І мені довелося самій добиратися додому, автобусом. Я була виснажена, погано почувалася. Одразу лягла в ліжко. Включила собі відео «Гордість і упередження», прийняла якісь таблетки з тих, що ще залишилися, бо мені було так погано. А потім, коли я прокинулася — я вже в лікарняному ліжку, в лікарняній одежі».

«О господи, — стогне Ед. — Ма, тепер я хочу, щоб ти дала мені номер телефона, який записаний біля твого ліжка. Я зателефоную лікареві».

Це не вперше у Рози передозування й знепритомнення, але від того аж ніяк не легше. Сара згадує другого чоловіка Рози, Морі, який помер у 1980-му. Це був бадьорий чоловік, на десять років старший за Розу, але з роками, здавалося, він тільки веселішав. Він безтурботно насвистував, прогулюючись зі своїм ціпком дедалі похмурішими вулицями Вашингтон-Гайтс[310]. Він ставав дедалі меншим на зріст і прудкішим, одяг обвисав на ньому, а обличчя поступово всихало за окулярами в чорній оправі. Він майже перетворився на Цвіркуна Джиміні[311], але щодня вони з Розою виходили на ланч в кулінарну крамницю, а щотижня він приносив додому з бібліотеки стоси книжок, надрукованих великим шрифтом. Вони разом подорожували, і він узяв за звичку раптово непритомніти у різних видатних місцях: на оглядовому майданчику Всесвітнього торгового центру, в ботанічному саду в Монреалі, на Голлівудському бульварі в Голлівуді. Потім у лікарні він усім розповідав про обслуговування в різних містах. Сара завжди була в захваті від нього, від його надзвичайної життєрадісності. Коли він помер, вона виявила, що він приймав, поміж іншого, перкодан[312]. Тож це був не просто вдалий характер. Він і Розу призвичаїв до пігулок. Після поховання вони виявили також, що він роками не платив податків і ховав свої гроші, розподіляючи їх невеличкими сумами по рахунках у більш ніж сотні банків по всій країні. Саме тоді Роза склала свій неймовірний, написаний від руки заповіт — документ, який їй ніколи не набридало демонструвати сім’ї. Ед був єдиним, хто зайнявся всіма залишеними Морі неприємностями. Він зачинив квартиру на Вашингтон-Гайтс, зібрав гроші з усіх рахунків і перевіз Розу до каліфорнійської Венеції[313], де вона могла бути поближче до свого другого сина Генрі — він керував там картинною галереєю. Але Генрі кілька років тому переїхав до Англії, щоб почати там своє чергове нове життя, і піклування про Розу знову лягло на плечі Еда.

Ед походжає кімнатою з телефоном, розмовляючи з доктором Клейном, а Сара бере другу слухавку саме в ту мить, коли той каже: «Ну, схоже, що вона відкладала й накопичувала пігулки. Вона не приймала прописану дозу. Вона, на жаль, приймала їх за настроєм».

«А чому ж ви не проконтролювали її раніше?» — запитує Ед.

«Еде, я не можу контролювати все, що вона робить у себе вдома. Я не можу нести повну відповідальність за її дії. Звісно, я запитував її, чи виконує вона мої приписи, але боюся, що вона не говорила мені правди».

«Ні-ні, вибачте — моя мати не брехуха!».

«У неї сильна залежність від призначених препаратів, і…».

«Ось — у цьому й справа! Я думав, що саме це ви й намагалися зробити — віднадити її від цього за допомогою обмежених доз».

«Так, саме це ми намагалися зробити, Еде, — каже Клейн. — Але з цього нічого не вийшло. Здається, ми вже обговорювали це раніше. Насправді це питання нагляду за пацієнтами. На даний момент Роза вирішила пройти стаціонарну реабілітацію в Санта-Розі[314]».

«А чому не порадилися з нами?».

«Це було її рішення».

«Ні, я гадаю, що це було ваше рішення! — різко відповідає Ед. — Ви сказали їй, що так треба».

«Я порекомендував їй це зробити, бо вона почала усвідомлювати свою залежність від ліків. Їй треба знайти інші способи боротися з нудьгою та самотністю».

«О, так це насправді цілком моя провина? — каже Ед. — Бо я намагаюся дбати про неї по міжміському телефону? Отже, все зводиться до мене. Я мав би бути там двадцять чотири години на день. Це не ваша провина і не її — значить, це моя провина!».

Половину ночі Сара проводить без сну, бо Ед дуже збуджений. Він лежить ліворуч від неї, потім перевертається, лупцюючи подушку кулаком, копає ногами ковдру, потім гепається на спину. Сара лежить на животі й думає про Розу. Нудьга та самотність. Чи це справді головна проблема? Чи може стара жінка прожити на самому лише «Театрі шедеврів[315]»? Роза є, як каже Сарина студентка Іда, домогосподаркою на пенсії — за винятком того, що вона ніколи не була ані справжньою домогосподаркою, ані справжньою пенсіонеркою, як Іда. Чого вона насправді хоче, розмірковує Сара, так це повернення до будинків свого дитинства. Вона ностальгує за ними, вони все ще залишаються декораціями тієї романтичної історії, яку вона побудувала навколо свого життя. Батьківський дім на Буковині, великий будинок названих батьків в Англії, куди її відправили під час Першої світової війни, — з прислугою та просторими вітальнями. Роза не постраждала від війн безпосередньо, але уявляє собі, що постраждала, і внутрішнім зором бачить, як ці війни знищили світ, який вона любила. Вона часто говорила Сарі, що «Віднесені вітром» — це найпрекрасніший роман з усіх коли-небудь написаних, і вмовляла її спробувати написати щось подібне, навіть погрожувала написати сама, хоча й стверджувала, що ніколи не подужає цього. Але ж важко весь час жити лише спогадами, особливо коли найкращі з них взяті з романів.

«Я назвала ці вірші “хайку самосвідомості” — повідомляє наступного тижня Мішель студентам курсу «Креативний мідраш». Вона робить паузу, потім додає: «Я збиралася написати традиційні хайку[316], але це, правду