Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— Найбільш популярні містичні місця в Києві — це Лисі гори. Чомусь людей так і тягне до містики та надприродного. Деякі, не розуміючи, що краще триматися від таких місць подалі, наражаються на небезпеку . І справа не лише в місцевих відьмах, — сказав екскурсовод й, оглянувши всіх присутніх, витримав театральну паузу. — На горі є обгоріле дерево, і за місцевою легендою нібито блискавка влучила в стовбур під час магічного ритуалу. Біля дерева часто збираються групи язичників, окультистів та навіть сатаністи.

— Це правда, що на Замковій горі відьми підживляються енергетикою цього місця? — запитав хтось із натовпу.

— А ще, у темряві блукають перевертні. Чути голоси привидів, які заманюють тих, хто сюди потрапив уночі в свої тенета, — відповів екскурсовод. — І відповідаю на ваше питання: у Києві є також відьомські спільноти, як і в інших містах. Ми живемо з ними пліч-о-пліч і навіть інколи не знаємо, що, можливо, сусідка, подруга, продавщиця в магазині чи навіть дівчина є спадковою відьмою. Деякі свідомо приховують свою магію від людей. А інші не бояться розголосу. І всі ми живемо мирно. Полювання на відьом вже давно скінчилося.

— А як же мисливці? — запитав чоловік, і Серафима, приглянувшись до нього, нахмурилася.

— Це люди, які вважають, що надприродному немає місця в світі. Утім, чи вони праві, не нам вирішувати. Ходімо далі.

Серафима, відчувши магічну енергію, розвернулася та попрямувала на поклик. Пройшовши кілька метрів, зупинилася.

— Вирішили сходити на екскурсію та послухати місцеві легенди?

Почувши жіночий голос, Серафима оглянулася. До неї підійшла струнка жінка, одягнута в чорну довгу сукню. І попри зморшки на обличчі та руках, прядки сивого волосся в чорному, як ніч, волоссі, тяжко було сказати на перший погляд, скільки їй років.

— Невже це лише легенди та забобони? — змірявши поглядом жінку, запитала Серафима.

Вона всміхнулася й, обійшовши її, сказала:

— На гербі столиці зображено зі зброєю в руках архангела Михаїла. На Майдані Незалежності є скульптура архангела, яка розташована на Лядських воротах. Київ — це святе та містичне місто, яке має найбільшу кількість церков і відьомських місць одночасно, — оглянулася. — Деякі люди, боячись незвіданого, згуртовуються в мисливські загони. Ними керує не лише страх, але й ненависть до тих, хто інший, не такий, як вони. І, на їхню думку, така безліч храмів у Києві пояснюється тим, що необхідно захищатися від сили відьом та нечисті. В їхньому розумінні нечисть не лише перевертні, але й ми з вами. Але хто насправді ворог? Хто таїться в темряві?

— Світ таємничий і незбагненний, він наповнений магією, варто тільки відкрити очі на вихідний внутрішній світ. А ніч приховує безліч ликів. А ваша київська община одна з найсильніших. Я знаю, що ви деякий проміжок часу слідкували за моєю родиною й, коли впевнилися, що ми вам не зашкодимо, відступили. Пелагеє, нарешті рада зустрітися з вами особисто.

Жінка вигнула брови.

— Зізнаюся, що не очікувала побачити від вас, шановна Серафимо, звістку у вигляді записки, яка раптово опинилася в моєму будинку.

— На це є кілька причин. І впевнена, всі вони вам не сподобаються, — серйозним тоном промовила Серафима. — Я б не показала свою магію, якби на те не було серйозних мотивів.

Пелагея, склавши руки на грудях, неочікувано сказала:

— Ну що ж, якщо ви вирішили розповісти свою таємницю, то я також, у знак солідарності, дещо розповім. Моя онука ще у восьмому класі познайомилася з вашою онукою, Серафимо. І зараз вони також навчаються разом.

— О, у мене достатньо таємниць. І деякі повинні ними й залишитися. І вашу онуку випадково звати не Христина?

Пелагея кивнула й сказала:

— Нехай це залишиться між нами. Зрештою, Христинка, як і Мирослава, приховує свою магію й протягом цих років ніхто з них не зізнався, хто вони. Вони молоді та розумні дівчата, самі розберуться.

Серафима вигнула брови, а Пелагея додала:

— Ну що ж, я готова вас вислухати.

— Це буде довга розмова. І бажано, не в цьому місці.

Доки Вікторія й Мирослава збирали речі, матір розповіла Мірі про дагратіонців. Дівчина, уважно слухаючи матір, на кілька хвилин задумалася й запитала:

— У них є якісь особливості? Як ми можемо розрізнити їх серед усіх людей?

Вікторія знизала плечима.

— Я лише кілька разів із ними зустрічалася в Андервуді, і ця зустріч була не з приємних. Вони, як і ми, можуть приховувати свою магію. Вони, як і ми, також жили в цьому світі й освоїлися. Різниця між нами — вони вмілі воїни.

— Ну, махати кулаками ми також можемо! — спокійно сказала Міра, і Вікторія засміялася.

— Руна Дагаз, — прижмурившись, сказала Вікторія. — У дагратіонців на тілі є прихована руна.

Мирослава хмикнула:

— Мамо, нам що, всіх чоловіків у місті примусово роздягати, щоб знайти дагратіонців?

— Краще буде, якщо вони нас не знайдуть.

— Що за руна?

— Все, що я знаю, так це те, що руна Дагаз схожа на гострі крила метелика, — Вікторія, взявши ручку та папір, зобразила дану руну й додала: — Це символ початку нового життя після тривалого етапу сходження в темряві й символізує світанок сонця на небосхилі. Воїни Дагратіона також наносили її на руків’я меча, щита та кинджалів. Руна пов’язує дагратіонців із сірою магією.