Читати книгу - "Відродження-4, Кулик Степан"

Верещала недовго. Хвилин п'ять... Поки не розплющила очі.

Я намагався докричатися, але марно, дівчина банально нічого не чула через свій вереск. А лізти за нею на дерево було ліньки… Ну, хай порепетує трохи, максимум — охрипне. Іншого Злоби, оскільки система позначила його як боса локації, тут немає, так що жодної небезпеки. А я не оглухну.

Подивився на відрубану голову чудовиська і пішов шукати лопухи чи щось подібне, щоб загорнути. Виглядала вона настільки бридко, що в такому вигляді пхати її в інвентар зовсім не хотілося. Мало що потім туди ж класти доведеться? Раптом їжу? Брр…

Лопухів не знайшов. Зате набрів на зарості папороті. Листя хоч і пірчасті, зате великі, і якщо скласти в кілька шарів, буде те що треба.

Навіщо вона мені?

По-перше, — трофей. Обзаведуся своїм замком, повішу біля воріт… Щоб непрохані гості не швендяли. Жарт… А якщо серйозно, то у старших класах, — коли потяг до інформації ще залишався, але вже остаточно сформувалося розуміння, що абсолютно нічого зі шкільної програми мені в житті не стане в нагоді, а тому: вчити уроки лише час даремно марнувати, — я захопився читанням фантастики. Зокрема Літрпг… Чому саме її? Точно не скажу... Напевно, через те, що решта літератури описувала природу Землі, якою вона була до Вторгнення. І досить було поглянути у вікно, щоб губилося сприйняття тексту… а ще — ставало до скреготу зубів шкода себе. Жили, мовляв, люди… а я ось такий невдачливий… не міг раніше народитись…

Тоді як цей вид літератури вигаданість робив основою розповіді, не лінуючись постійно нагадувати про це. Та й сюжети про пригоди у світах постапокаліпсису займали у всьому обсязі написаного, як би не більше половини.

Загалом, виявилося дуже цікаво… А простирадла з описами характеристик персонажів, які дратують багатьох, я банально перегортав. Який сенс їх запам'ятовувати та враховувати, якщо я ніяк не впливаю на поведінку героя? Підняв чи втратив рівень — от і вся інформація, якої цілком достатньо, щоб насолодитися перипетіями розповіді та згаяти час...

Але, дещо, з прочитаного, все ж таки запам'яталося.

Наприклад, після виконання завдання, щоб отримати нагороду, треба повернутися до квестодавця і надати доказ того, що ти все зробив.

Що, загалом, логічно. Мало хто що скаже? Так ніяких нагород не напасешся.

Тож я збирався віднести голову Злоби старості Болотяних Мхів. Нагороди від нього навряд чи дочекаєшся — сам останнє випросить — але хоча б зможу довести, що не дарма лісом блукав. І що селяни тепер можуть користуватись його дарами без побоювання.

Але доля, як завжди, все вирішила по-своєму. Не дарма кажуть, що людина припускає, а доля розпоряджається…

Почувся тріск гілок і чагарника, тупіт безлічі ніг і на галявину вискочило з десяток мужиків на чолі з Рамідором. Усі, як один, озброєні — хто вилами, хто косами… скуйовджені і злі. Один тільки Хек з дубцем наперевіс, своїм войовничим виглядом міг будь-кого залякати до смерті.

Приблизно в цей же час і Сашка замовкла. Тож у тиші чути було лише надсадне сопіння.

— О, — здивовано мовив я. — А вас яким вітром?

— Ну, так цеє… ваша дівка кричала… — витер рукавом піт староста, поглядаючи мені за спину. — Ох, і голосиста... Аж серце защеміло від жалю... І не тільки в мене... От ми й... Де наша не пропадала... Адже шкода.

— То це ви нас рятувати примчали?! — здивувався я. — Цікавий поворот. Навіть не знаю, що сказати… Дякую.

— Було б за що, — похнюпився Рамідор. — Самі вас на вірну смерть відправили. Потрібно було відговорити… Та жаба задавила. Надто вже важко з таким сусідом уживатися... Ні тобі грибів, ні ягід... Соромно сказати, іноді мерзнемо тільки тому, що за хмизом зайвий раз сходити боязко.

 — Забудь… — махнув я рукою, потім ступив убік, щоб не закривати труп чудовиська. — Ось він, ваш Злоба. Як то кажуть: носив вовк овець — понесли і вовка. Все…

— Пресвяті угодники! — сплеснув руками староста. — Невже вбили?

— Не віриш, іди потикай у нього… можеш навіть копнути… — засміявся я, а сам підійшов до дерева, на гілці якого, настовбурченим горобчиком, все ще нічого не розуміючи, сиділа Сашка.

— Лео… Що це було? — тремтячим і таки осиплим голоском спитало дівчисько.

— Вже нічого… Дякую. Ти молодець. Все зробила як слід і мені дуже допомогла. А тепер, злазь. Або стрибай додолу. Я зловлю.

— Я... стрибну... Я так злякалася... До нестями... Мало не впісялася... зовсім сил немає... Не зможу злізти. Все одно впаду.

Дівчина сяк-так зісковзнула з гілки і гепнула в мої обійми.

Гм, я став сильнішим чи вона легша?

— Досі тіпає… — притулилася до мене Сашка. — А головне, не зрозумію, що мене так налякало? Адже я нічого не бачила ...

— Не ти одна ...

— А як же ти не злякався? — Дівчина гляну в очі. — Хоча про що я? Ти ж завжди хоробрий був. Нікого не боявся… Я добре пам'ятаю, як ти мене від банди «Цвяха» врятував… а потім стріляв у андроїдів.

— Перестань, — поморщився я. — Жодної моєї заслуги тут немає. Я ж пояснював…

Але договорити дівчина мені не дала, закривши рот палким і неймовірно довгим поцілунком. Аж голова закрутилася. А потім перед очима вискочило повідомлення: