Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

уличів, тиверців, волинян і хорватів, що розміщувалися між Дніп­ром і Карпатами, збігається з ареалом поширення пам’яток райковецької культури. Аналіз усіх категорій пам’яток (городища, селища, могильники) і речового комплексу, попри незначні регіональні особливості, свідчить про монолітність культури та майже однаковий рівень соціально-економічного розвитку населення. Літописні княжіння між Дніпром і Карпатами виступали цілісним етнічним масивом, що утруднює визначення локальних особливостей, які дозволили б розмежувати території правобережних племінних княжінь.

Подаючи опис східних слов’ян, літописець Нестор зазначає, що вони мали свої окремі княжіння — рід братів Кия, Щека і Хорива почав княжити у полян, а в деревлян було княжіння своє, у дреговичів своє, а у словен — своє в Новгороді.

Княжіння мали централізовану багатоступеневу організацію управління. Вони складалися з окремих племен на чолі з князями. Верховна влада у княжінні належала князю князів — світлому князю, який був сюзереном племінних князів і здійснював свої повноваження шляхом полюддя — щорічного об’їзду союзних племен. Полюддя являло собою інструмент здійснення князем своїх владних повноважень. Під час полюддя князь здійс­нював декілька функцій — політичну (демонстрував міць князівської влади і непорушність своїх володінь), економічну («кормління», «гостіння» і збір данини з підлеглого населення), судову (вершив суд, припиняв конфлікти між общинами і племенами) і сакральну (забезпечував магічними дійствами та ритуальними жертвоприношеннями прихильність богів до своїх підлеглих).

Полюддя у східнослов’янських землях засвідчене арабським географом Ібн-Русте (ІХ початок — Х ст.). Він повідомляв, що під час щорічного об’їзду «цар» брав по одній сукні від дочки або сина. Якщо ж немає ні сина, ні дочки, то по одній із суконь жінки або рабині. Цей різновид данини може відповідати певній кількості хутра, необхідного для виготовлення одягу, або означає подарунок, підношення.

Відомості про східнослов’янське полюддя містяться у творі Константина Багрянородного «Про управління імперією» (середина Х ст.). Зокрема зазначається, що полюддя, яке називається «кружлянням», відбувалося з листопада по квітень, і разом з князем у ньому брала участь дружина.

«Кружляння» або круговий об’їзд підвладних племен русами передбачав зупинки і тимчасове перебування — «гостіння» учасників полюддя у певних визначених місцях — станах (становищах). Такими, очевидно, виступали городища — центри племен, центри гнізд поселень.

Для прийому значної кількості гостей становище повинно було мати печі для випічки хліба, жорна, кузню тощо. З цього приводу показовими є виявлені на городищах жорнові камені, ремісничі майстерні з вогнищами і кам’яними робочими майданчиками, а на городищі Ревне І досліджена велика господарська будівля, в якій виявлено дев’ять розташованих в ряд нішоподібних печей, що призначалися для випічки хліба. Можливо, місця «гостіння» були зародками погостів, які були необхідними на всіх територіях, а їхні функції могли виконувати старі племінні центри різного ступеня значимості.

Утримання князя та його свити («гостіння»), доставка («повоз») зібраної данини до станів та її перерозподіл складали економічні функції полюддя. До них слід віднести також торгівлю, оскільки значну частину зібраних під час полюддя виробів використовували саме у торгівлі.

Економічні функції були вагомими, але не єдиними у полюдді, яке являло собою поліфункціональний комплекс.

Щорічним об’їздом на чолі озброєного супроводу — дружини, князь зміцнював свій авторитет і вірність підданих, а отже, свою владу в цілому на підвладних землях племінного княжіння. Навіть в умовах існування держави, що відзначалася значно вищим рівнем організації системи управління і васальною залежністю місцевої верхівки від глави держави, останній постійно об’їжджав свої володіння для демонстрації сили своєї влади, щоб утримати державу в руках, треба було безперестанно роз’їжджати по ній у всіх напрямках.

Особа князя язичницької доби мала характер сакрального Символу, який втілював у собі космічний порядок і благодать підвладного йому люду, що надавало полюддю ритуальної, магічної, релігійної значимості.

Полюддя відбувалося у вигляді ритуального переміщення по колу — рух «посолонь» — по ходу сонця або «кружляння», і мало на меті освоєння певної просторової ділянки, перетворення її на «свою», обжиту, відмежовану від ворожих сил, від «нечистої сили». За умов тогочасної архаїчної уяви про періодичне формування нового простору і нового часу, щорічні кругові переміщення символізували набуття заново, або підтвердження прав князя на підвладні йому землі.

Під час полюддя князь здійснював жертвоприношення язичницьким богам на городищах-святилищах — значних культових центрах. Прикладом такого культового центру слугує відоме Ржавинське городище-святилище, що складалося із сакральної частини, де стояв ідол, і громадської з довгими будинкам — континами. Очевидно, на сакральній частині князь реалізовував свої жрецькі функції, здійснюючи жертвопринесення язичницьким богам. Після здійснення обрядів, князь з оточенням, жерці та місцеві мешканці бенкетували і розважалися у континах.

Духовному і соціальному зближенню князя з підлеглими, очевидно, сприяла також його ймовірна участь у обрядах, пов’язаних із шануванням культу предків. Такі ритуали могли проходити на могильниках, а також у довгих будинках на городищах, у долівках яких виявлені поховання, що, з огляду на їхнє місцезнаходження, можливо належали знат­ним предкам місцевої громади. Своєю участю у різноманітних культових церемоніях князь передавав землі, яку відвідував, а також її населенню частку своєї сакральної благодаті. Приїзд князя був бажаним, оскільки магічно впливав на прихильне ставлення богів до його народу, а його неприбуття в призначене місце полюддя вважалося поганою прикметою і могло негативно позначитися на важливих сторонах життя населення, зокрема врожайності нив і поголів’ї худоби.

Важливу складову полюддя становила судова функція. Ібн Русте повідомляв, якщо спіймає цар у країні своїй злодія, то або наказує його задушити, або віддає під нагляд одного з правителів на окраїнах своїх володінь. Проте більш значущим мало князівське правосуддя щодо залагодження постійних конфліктів між общинами і окремими племенами, що збільшувало престиж і зміцнювало владу правителя на місцях.
Таким чином, полюддя являло собою багатофункціональний інструмент здійснення князем своїх владних повноважень. Під час полюддя князь збирав данину з підлеглого населення, щорічними об’їздами демонстрував міць князівської влади і непорушність своїх володінь, ритуальними жертвопринесеннями й іншими магічними діями забезпечував прихильність богів до своїх підлеглих, вершив суд, залагоджував різного роду конфлікти між общинами і племенами тощо.

Писемні та археологічні джерела засвідчують високий рівень соціально-економічного розвитку «літописних княжінь» східних слов’ян до появи русів. У середовищі цих протодержавних утворень визрівали умови переходу до державного устрою. Зокрема, була сформована система князівської влади. Інструментом реалізації владних повноважень князя було описане вище полюддя, що виконувало політичну, економічну, судову та сак­ральну функції.

Державотворчі процеси ініціювала та очолювала племінна верхівка полянського княжіння, що зосереджувалася в Києві, який на той час став значним культурно-економічним і політичним центром.

На заваді процесу державотворення у східних слов’ян стала військова активність Хозарського каганату. Сусідство зі Степом завжди було важливим фактором у історичному розвитку слов’ян півдня Східної Європи. Від кінця VІІ ст. у степовій зоні Південно-Східної Європи безроздільно панували хозари. Хозарський каганат став одним з найбільших ранньосередньовічних політичних об’єднань східноєвропейського регіону. Ця держава проіснувала з VІІ до другої половини Х ст., отож тривалі стосунки з нею відігравали значну роль у житті сусідніх народів, зокрема й у східних слов’ян. Другу чверть — середину VІІІ ст. слід, імовірно, вважати часом накладання хозарської данини на полян та, якщо не на усі лівобережні племінні княжіння, то, щонайменше, на сіверян. Принаймні, знаходження на Лівобережжі і Правобережжі Дніпра матеріалів салтово-маяцької культури (з якою пов’язують західну частину каганату, населену булгарами та аланами) це засвідчує досить наочно.

У другій половині IX