Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

біля переднього столика Еді спостерігала крізь листове скло, як вони удвох ідуть до таксі: попід руки, по гравію пробираються в недільному взутті. Вона застукала по склу; під палючим промінням сонця Тет напівобернулася й підняла руку, і зненацька Еді в голову так раптово стрельнуло ім’я старої ляльки Тетті, що вона вголос розсміялася.

— Що? — перепитав чоловік із гаража; керівник — з витріщеними за грубими скельцями окулярів очима, — підняв погляд на Еді, ніби вона божевільна, та її це не хвилювало. Лікоба. Звісно. Так звали ляльку. Лікоба, нечема, яка пащекувала до матері; Ліко­ба, що запрошувала Аделаїдиних ляльок на чаювання й подавала їм лише воду й редиски.

Коли нарешті прибув буксир, Еді погодилася на пропозицію водія відвезти її додому. То вперше з Другої світової війни вона їхала у вантажівці; кабіна була високо, і залазити в неї з тріснутими ребрами особливого задоволення не приносило: проте, як любив нагадувати своїм донькам Суддя, беріть, що дають.

Коли вона дісталася дому, була майже перша дня. Еді розвісила одяг (лише роздягаючись, вона згадала, що валізи досі в багажнику «олдсмобіля») і прийняла холодну ванну; сидячи на краєчку ліжка, у ліфчику й трусах вона втягнула повітря і якомога сильніше перев’язала собі ребра. Тоді випила склянку води й «Емпімірин» із кодеїном, що залишився після якогось походу до стоматолога, вдягнула кімоно й лягла на ліжку.

Значно пізніше її розбудив телефонний дзвінок. На мить здалося, що тоненький голосок на тому кінці дроту належить матері дівчаток.

— Шарлотта? — гаркнула вона; а тоді, коли не відповіли: — Хто це дзвонить?

— Це Еллісон. Я в Ліббі. Вона… вона якась засмучена.

— Воно й не дивно, — сказала Еді; зненацька від рвучкого сідання напав біль, і вона різко втягнула повітря. — Їй зараз не до посиденьок. Еллісон, не варто було приходити й турбувати її.

— Вона не здається втомленою. Вона… вона каже, що їй треба замаринувати якийсь буряк.

— Буряк маринувати! — пирхнула Еді. — Я б добряче засмутилася, якби сьогодні мусила ще буряки маринувати.

— Але вона каже…

— Біжи додому й дай Ліббі відпочити, — наказала Еді. Знеболювальне її трохи задурманило, а зі страху від допиту щодо аварії (поліціянт натякнув, що, можливо, в усьому винен зір; ішлося про перевірку, скасування ліцензії) їй не терпілося якомога швидше завершити ту розмову.

Десь на тлі — тривожне бурчання.

— Що-що?

— Вона хвилюється. Попросила мене тобі подзвонити. Еді, я не знаю, що робити, будь ласка, приїдь сама подивися…

— Та з якого б то дива? — здивувалась Еді. — Дай їй слухавку.

— Вона в сусідній кімнаті. — Нерозбірливі репліки; тоді знову голос Еллісон. — Каже, що їй треба в місто, а вона не знає, де її туфлі й панчохи.

— Кажи, нехай не переживає. Валізи залишилися в багажнику. Вона вже подрімала?

Знову белькотіння, яке вже почало діяти Еді на нерви.

— Алло? — гучно запитала вона.

— Еді, вона каже, що все гаразд, але…

(Ліббі завжди каже, що все гаразд. Навіть коли підхопила скарлатину.)

— …але вона ніяк не всядеться, — пояснила Еллісон віддаленим голосом, ніби знову нормально не піднесла слухавку до рота. — Вона стоїть у вітальні…

Хоч Еллісон і продовжила говорити, а Еді — слухати, те речення урвалося й за ним почалося наступне, перш ніж Еді — зов­сім зненацька — усвідомила, що не втямила ані слова.

— Вибач, — строго втрутилася вона, — мусиш говорити голос­ніше, — і не встигла вишпетити Еллісон за те, що так бубнить, як зненацька біля вхідних дверей зчинився якийсь гамір: стук-стук-стук-стук-стук, дрібно й шпарко заторохтіли. Еді щільніше закуталася в кімоно й зазирнула в коридор. За дверима стояв Рой Даял і, наче опосум, світив дрібними сірими зубчиками. Він молодцювато кивнув їй рукою.

Вона хутко сховала голову назад у спальню. «От же стерв’ят­ник, — подумала вона. — Пристрелила б його». Він здавався раденьким, як мала дитина. Еллісон говорила ще щось.

— Слухай, мушу класти слухавку, — рвучко відказала Еді. — До мене тут прийшли на веранду, а я не вдягнена.

— Вона каже, що має зустріти якусь наречену на вокзалі, — чітко проказала Еллісон.

Через якусь мить Еді, — яка воліла не визнавати, що в неї проблеми зі слухом, і звикла одразу проскакувати алогізми в розмовах, — глибоко вдихнула (аж у неї заболіли ребра) і мовила:

— Скажи Ліб, нехай приляже. Якщо вона хоче, я прийду, заміряю їй тиск і дам заспокійливе, але лиш після того, як…

Стук-стук-стук-стук-стук!

— Після того, як я його позбудуся, — договорила вона, а тоді попрощалася.

Вона накинула собі на плечі шаль, взула капці й наважилася ступити в коридор. Крізь освинцьоване віконечко дверей прозирав містер Даял, — з розтуленим ротом, сповнений гіперболізованої втіхи, — який тримав у руках щось подібне на загорнутий у жовтий целофан кошик із фруктами. Забачивши, що вона в халаті, він жестом розпачливо вибачився (брови посередині піднялися, перевернутою літерою V) і — недоладно заворушивши губами, вказав на кошик та продекламував: «Вибачте, що турбую! Просто невеличкий презент! Я його тут залишу…».

Якусь мить роздумавши, Еді гукнула — радісним, зміненим тоном:

— Зачекайте хвильку! Я зараз до вас вийду! — Тоді — усмішка скисла, тільки-но вона обернулася спиною, — вона поквапилася до своєї кімнати, зачинила двері й вихопила з шафи капот.

Блискавку ззаду застебнула; тиць-тиць, рум’ян на обидві щоки; дрібку пудри на ніс, провела щіткою по волоссі — кривлячись від болю в піднятій руці — і швидко