Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Та за мене не хвилюйтеся! — коли всупереч заборонам парамедиків Еді вилізла із заднього боку карети «швидкої», щоб подивитися, як там її сестри.

У всіх боліла шия. У Еді вона ніби тріснула, мов нагайка. Аделаїда, що намотувала кола біля «олдсмобіля», постійно щипала себе за вуха, щоб перевірити, чи досі обидві сережки на місці, й викрикувала:

— Це просто чудо, що ми живі! Едіт, справжнє чудо, що ти нас не повбивала!

Та коли всіх перевірили на наявність струсів і зламаних ребер (чому, думала Еді, чому вона не наполягла, щоб ті ідіоти перевірили в Ліббі кров’яний тиск? вона ж медична сестра, про такі речі знає), зрештою, єдиною, кого парамедики хотіли відвезти в лікарню, виявилася Еді: що їй страшенно допекло, бо Еді ж не була травмована — жодних переломів, жодних внутрішніх травм, і вона це знала. Вона дозволила собі влізти в суперечку. Її нічого не турбувало, окрім ребер, якими вона тріснулася об кермо, а зі свого досвіду військової медсестри Еді знала, що тріснутим реб­рам нічого на світі не допоможе, хіба перев’язати їх і відправити солдата своєю дорогою.

— Мем, але ж у вас тріснуте ребро, — сказав інший парамедик — не мудрагелька, а з великою, наче гарбуз, головою.

— Так, мені про це відомо! — практично накричала на нього Еді.

— Але мем… — До неї потягнулися настирливі руки. — Краще ми вас відвеземо в лікарню, мем…

— Навіщо? Мене там просто перев’яжуть і ще й сотню доларів здеруть! За сотню доларів я собі сама перев’язку зроблю!

— Якщо вас відвезуть у відділення невідкладної допомоги, це коштуватиме значно більше, ніж сто доларів, — сказала мудрагелька, спираючись на капот бідної розчавленої машини Еді (машина! машина! на серці хололо щоразу, як вона на неї дивилася). — Один рентген вийде сімдесят п’ять.

На той час уже зібрався невеликий натовп: здебільшого роззяви з філії банку, дівчатка-хихотунки з начосами й коричневою помадою, які жували гумки. Тет, — яка зупиняла поліційне авто, вимахуючи йому жовтою сумочкою, — залізла на заднє сидіння розтрощеного «олдсмобіля», хоч у ньому досі горланив клаксон, і просиділа там біля Ліббі майже весь час, поки відбувалася вся та тяганина з поліціянтами й іншим водієм, а зайняла вона цілу вічність. Водієм був ворушкий капосний дід-всезнайко на ім’я Лайл Петтіт Ріксі: дуже худий, з довгими дзьобатими туфлями, гачкуватим носом, наче в Джека з коробки, і делікатною ходою із закинутими високо вгору колінами. Здавалося, він страшенно пишається тим, що родом з округу Аттала; а ще власним іменем, яке він з неприхованою втіхою повторював у повній формі. Він увесь час досадно тицяв на Еді кістлявим пальцем і називав її «та жінка». Вимовляв ці слова так, наче Еді за кермом була напідпитку або взагалі алкоголічка.

— Та жінка виїхала прямо переді мною. Ту жінку взагалі не можна за кермо пускати. — Еді гордовито крутнулася й стала до нього спиною, відповідаючи на запитання поліціянта.

Аварія сталася з її вини; вона не схотіла поступитися; і найкраще, що могла зараз зробити, — це прийняти провину з гідністю. Окуляри в неї розбилися, і з місця, де вона стояла серед мерехтливої спеки («та жінка ще й найбільшу спеку вибрала, щоб вискочити переді мною», — бідкався містер Ріксі працівникам «швидкої»), Ліббі й Тет на задньому сидінні розбитого «олдсмобіля» здавалися просто рожевою й жовтою плямками. Еді приклала до чола змочену хустинку. Кожного Різдва в Напасті під ялинкою лежало по чотири сукні різних кольорів: рожева для Ліббі, блакитна для Еді, жовта для Тет і лавандова для маленької Аделаїди. Кольорові перочистки, кольорові стрічки й папір для листів… біляві порцелянові ляльки, ідентичні, за винятком суконь, кожна іншого пастельного відтінку…

— Ви виконали чи не виконали розворот на 180 градусів? — запитав поліціянт.

— Ні. Я розвернулась отут, на стоянці. — Еді на периферійний зір надокучливо поблимувало дзеркальце автомобіля з шосе, і водночас у неї в голові виринув непоясненний спогад: стара бляшана лялька Тетті — одягнена в щось замурзане жовте — лежить із розчепіреними ногами в пилюці кухонного подвір’я Напасті під інжирним деревом, куди іноді забігали порпатися курчата. Сама Еді ніколи ляльками не гралася (анітрохи ними не цікавилася), але зараз та лялька стояла в неї перед очима напрочуд чітко: тілесно-коричневе вбрання, макабричний проблиск сріблястого металу на носі, де стерлася фарба. Скільки років Тетті тягала по подвір’ї ту поношену бідосю з її металевою головою смерті; скільки років, відколи Еді востаннє згадувала те химерне безносе личко?

Поліціянт опитував Еді пів години. Через монотонний голос і дзеркальні сонцезахисні окуляри виникало легке враження, ніби її опитує Муха з однойменного роману жахів Вінсента Прайса. Еді, прикриваючи очі долонею, намагалася втримати в голові його запитання, але погляд постійно метався до машин, що мелькотіли на залитому сонцем шосе, і їй ніяк не вдавалося мислити про щось, окрім тієї жахітної старої ляльки Тетті зі сріблястим носом. На біса, як же ту штуку звали? Ну ніяк Еді не могла пригадати. Тетті аж до школи говорила нерозбірливо; у всіх її ляльок були якісь дурнуваті імена, що вона їх вигадувала в голові, як-от Ґрайс, Лілея чи Артемо…

Дівчатка з філії банку знудилися і — вивчаючи власні нігті, накручуючи собі волосся на пальці — подалися назад. Аделаїда — яку Еді злісно звинувачувала в усій цій пригоді (її і ту її «Санку»!) — здавалася вкрай обуреною й відчужено стояла віддалік, ніби не мала до цього стосунку, і розмовляла з допитливою подругою з хору, місіс Картретт, яка спинилася подивитися, що відбувається. У якусь мить Аделаїда заскочила в машину до місіс Картретт і поїхала геть, навіть не повідомивши Еді.

— Ми їдемо в «Макдональдз» по коржики з котлетами, — гукнула вона Тет і бідолашній Ліббі. «Макдональдз»! І — на довершення до всього, — коли комахопикий поліціянт нарешті відпустив Еді, її бідне старе авто не стало заводитися, тож їй довелося розправити плечі й зайти в те жахливе прохолодне відділення банку, перед усіма тими грайливими касирками, і запитати, чи можна скористатися телефоном. А Ліббі й Тет увесь цей час тихомирно сиділи в «олдсмобілі», серед усієї тієї жаскої спеки.

На таксі довго чекати не довелося. Розмовляючи телефоном із чоловіком з гаража, зі свого місця