Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Бог має Свої плани, Гаррієт. — Він це сказав так, наче ділився невеликим секретом. — Чи означає це, що нам вони завжди подобатимуться? Ні. Чи означає це, що ми їх завжди розумітимемо? Ні. Чи означає це, що нам треба рюмсати й скаржитися? Точно ні!

Згораючи від ніяковості, Гаррієт лупала на уважні сірі очі доктора Венса. На дискусійному гуртку Медсестри після «Розвитку твого тіла» багато розмовляли про Божий план і що всі ті трубки, гормони й принизливі виділення на діафільмах — то все Божий план для дівчаток.

— І навіщо ж? Чому Бог нас випробовує? Чому спокушує Він нашу рішучість? Чому нам варто роздумувати про ці універсальні випробування? — Погляд доктора Венса обмацував її обличчя. — Чого вони навчають нас на нашому Християнському шляху?

Мовчання. Гаррієт надто гидувала відібрати руку. Десь високо в соснах скрикнула блакитна сизойка.

— Частина нашого випробування, Гаррієт, полягає у тому, щоб прийняти: Його план завжди на краще. А що означає прийняття? Мусимо схилитися перед Його волею! Мусимо втішено схилитися! Це випробування для нас як християн!

Зненацька Гаррієт — обличчям лише за кілька сантиметрів від нього — страшенно злякалася. Щосили зосередившись, вона впилася очима в дрібну цятку червонуватої щетини в нього на ямочці щоки, яку оминуло лезо.

— Помолімося, — раптом запропонував доктор Венс і стиснув її долоню. — Любий Ісусе, — прорік він, притискаючи заплющені очі великим і вказівним пальцями. — Який же привілей — стояти в цей день перед Тобою! Яке ж благословення молитися з Тобою! Радіймо, радіймо від Твоєї присутності!

«Що він верзе?» — вражено подумала Гаррієт. Укуси москітів чухалися, але вона не насмілювалася їх чіпати. Крізь напівзаплющені очі вона роздивлялася свої ноги.

— О, Гоусподи. Прошу, будь із Гаррієт і її родиною в подальші дні. Наглядай за ними. Бережи, веди їх і дбай про них. Допоможи їм зрозуміти, Гоусподи, — промовляв доктор Венс — дуже чітко вимовляючи всі приголосні й склади, — що ці муки й випробування є частиною Християнського шляху…

«Де Еді? — подумала Гаррієт із заплющеними очима. — У машині?» Долоня доктора Венса була липка й неприємна на дотик; ото буде сором, якщо Марсі й дівчата з будиночка проходитимуть повз і побачать, як вона на зупинці стоїть і тримається за руки з не абиким, а доктором Венсом.

— О, Гоусподи. Допоможи їм не відвертатися від Тебе. Допоможи їм коритися. Допоможи йти без нарікань. Допоможи не порушувати Твоїх настанов, не бути бунтівними, приймати Твої шляхи й дотримуватися Твоїх обітниць…

«Чому коритися?» — злегка шоковано й згиджено подумала Гаррієт.

— …в ім’я Христа Ісуса, просимо Тебе, АМІНЬ, — так гучно виголосив доктор Венс, що Гаррієт аж зіщулилася. Вона озирнулася. Еді стояла з водійського боку машини, спершись рукою на капот, — але хтозна, чи вона там весь час простояла, чи відійшла після молитви.

Ніби нізвідки виникла медсестра Венс. Вона припала до Гаррієт і затягнула її в задушливі пишногруді обійми.

— Господь любить тебе! — вигукнула вона своїм променистим голосом. — Головне — пам’ятай про це!

Вона поплескала Гаррієт нижче спини й, сяючи усмішкою, обернулася до Еді, ніби очікувала почати просту звичайну розмову.

— Здорові були! — Проте Еді була далеко не в такому ж терпимому чи товариському настрої, як тоді, коли привезла Гаррієт у табір. Вона коротко кивнула медсестрі, і все.

Вони сіли в машину; Еді — на мить затримавши погляд поверх окулярів на незнайомій приладовій панелі — перемкнула передачу й виїхала. Венси підійшли, стали посередині всипаної гравієм галявини, руками підтримуючи одне одного за талію, і махали, доки Еді не зникла за рогом.

У новій машині був кондиціонер, тож у ній було набагато, значно тихіше. Гаррієт усе роздивилася — нове радіо, електричні склопідіймачі — і ніяково всілася в кріслі. Вони собі котили в герметичній прохолоді під муркотання двигуна, крізь тремку тінь від листя на гравієвій дорозі, пружно об’їжджаючи ями, на яких «олдсмобіль» провалювався до самого шасі. Лише коли вони дісталися самого кінця темної дороги й повернули на сонячне шосе, Гаррієт ризикнула зиркнути на свою бабусю.

Та здавалося, що Еді зосереджена на чомусь зовсім іншому. Вони котили далі. Дорога була широка й порожня: жодних автівок, безхмарне небо, на горизонті до самих цяточок зводяться краї іржавого рудого пилу. Раптом Еді прокашлялася — гучним неоковирним «АГЕМ».

Гаррієт — злякавшись — відвернулася від вікна до Еді, яка заговорила.

— Мені дуже шкода, онучко.

На мить Гаррієт припинила дихати. Усе завмерло: тіні, її серце, червоні стрілки годинника на панелі.

— Що сталося? — запитала вона.

Але Еді не відривала очей від дороги. Обличчя в неї було наче з каменю витесане.

Кондиціонер працював занадто сильно. Гаррієт обійняла голі руки. «Мама померла, — подумала вона. — Або Еллісон. Або тато». І в ту ж секунду на дні серця зрозуміла, що вона витерпить смерть будь-кого з них. Уголос вона запитала:

— Що сталося?

— Ліббі.

Серед веремії, що виникла після аварії, ніхто не спинився перевірити, чи не сталося якесь серйозне лихо з кимось із бабусь. Кілька порізів і синців, — і розквашений ніс Еді, який мав гірший вигляд, ніж насправді травмувався, — але загалом усі радше перелякалися, ніж поранилися. І, перш ніж відпустили, парамедики перевірили їх докучливо ретельно.

— У цієї ані подряпини, — сказала мудрагельна працівниця «швидкої», що допомагала Ліббі — саме сиве волосся, перлини й пудрово-рожева сукня, — вилізти з пожмаканої машини.

Ліббі здавалася приголомшеною. Найсильніший удар придався на її бік; та хоч вона постійно натискала собі пальцями шию — обережно, ніби щоб