Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Всупереч полуденним променям, що силоміць продзьобувалися крізь похмурі, оповиті чорнотою хмари, небо прихапцем кресали вогненні гілчасті блискавки, супроводжувані розгонистим рокотом грому. У повітрі витав душний запах дощу ― буря не за горами.

На брукованому подвір’ї Кригожару, оточеному залізними ґратчастими воротами, подеколи іржавими (мимохіть Майкові виринула думка, що варто негайно розпорядитися оновити їхній зовнішній вигляд, а то зовсім занедбав…), літальна машина Суддів уже була приготовлена до від’їзду: рівно шумів мотор, яросно стрясалися сталеві петлі.   

З погордою випроставшись, Майк спостерігав, як Судді, а вслід і їхні вартові, один за одним перевальцем простували додолу спущеними металевими східцями, після чого зникали в округлому прорізі-люку машини-літака.

Діана перебувала поруч, з гідністю тримаючи поставу. Її довге хвилясте волосся, збентежене вітром, вилискувало золотом та медом ― достоту мов полум’яне сонце серед безпощадної тьми. Майка вкотре вразив в самісіньке серце вогонь рішучої непохитності, що спалахував в її бездонних очах тоді, коли будь-яка інша дівчина вшивалася б геть без оглядки. Адже ще зовсім недавно проклятущий Владислав, прощаючись, язика свого мерзотного розпустив, розсіюючи з улесливою посмішкою гострі слівця врізнобіч. На що у відповідь Діана тільки-но з холодним спокоєм мовила:

― Вдалої дороги. Остерігайтеся бурі: вона може бути шквальною. ― Та все-таки в її голосі встигли прокрастися нотки дошкульності, чому Майк був незрівнянно радий: його дівчинка. 

Самого ж Майка душила зсередини нестерпна пекельна лють, силкуючись вирватися назовні й вилитися скаженою лавою на Владислава, щоби той навіки забув про спроможність пащеку гидотну свою розкривати. І якби не Діана, яка непомітно стискала його долоню ― мовляв, не гарячкуй, ― так і бути, стер би знавіснілий вишкір з його землистого обличчя одним впевненим, без жоднісінького трему, ударом небесної сталі акурат в крижане серце. А замість цього йому довелося мовчки проковтнути шаленство та приєднатися до побажання, традиційно кинувши:

― Нехай Атлантида зустріне вас з миром.

Нічого, ще не вечір, із Владиславом Майк будь-що-будь розквитається пізніше…

З тенет важких роздумів Майка вихопив погляд Шакла: довгий, випробувальний, нищівний ― буцімто дивись, не підведи нас. Майк весь занімів від внутрішнього напруження, а тривожний неспокій моторошною тінню ліг на серце, сполохуючи нещодавно пережиту розмову.

Якусь мить тому Майк відвів Шакла вбік, аби ще раз обговорити неприємний випадок зі звинуваченням. Безпідставно обливати брудом принцесу з племені Єдиних не має права ніхто ― навіть Суддя. Ясна річ, Майк не чекав вибачень від Шакла. Той був істинним Зимнім, а Зимні не витрачаються на таке безглуздя.

Замість відповіді Шакл просто-таки обвів Майка застиглим поглядом, у якому ледь помітно жевріло невдоволення та жовч, ― цілком передбачувана реакція. А вуста його були щільно стиснутими, немовбито боролися з хижим випадом. І він не забарився:

― Не ходи по краю небесної сталі, юначе. Не встигнеш і оком змигнути, як світ твій опріч померкне, ― проскрипів Шакл нещадно, досягаючи словами цілі: Майк на мить потупився, охоплений панічним жахом, однак блискавично опанував себе, накинувши байдужу личину. Тим часом Шакл безневинно продовжив: ― Виконуй завдання з властивою тобі безпристрасністю, а про інше не думай. Єдині ― всього-на-всього ганебна помилка природи, не варта відновлення первозданної справедливости. Так, розгадуй її таємницю, але не віддавай при цьому всього себе. Інакше як стій пропадеш, і слід твій умливіч зачахне. Це стара, мов світ, істина, одначе й досі правдива.

Востаннє змірявши Майка різким, мов гостроконечна шпага, поглядом, Шакл облишив його ― дощенту розполовиненого суперечливими почуттями. А втім, одне Майк усвідомлював точно: справдешня історія Пір року далеко не така, яку йому передали з молоком матері. Вона наскрізь просочена багряно-кровавими плямами.

Легко диктувати свою волю, прикриваючись ангелом світла, коли в самого в руках міцно стиснутий меч із небесної сталі.

***

Надвечір Любомир ні з того ні з сього викликав Майка до себе. Мало того, що дядько написав на лист-шет коротке «Явитися негайно», чого раніше за ним не спостерігалося (доручення завжди передавалися або через слуг, або через дворецького), так ще й запросив не абикуди, а до своїх особистих покоїв! А це збіса погана прикмета, випробувана часом: розмова буде безмірно довгою, напрочуд напруженою і насамкінець добряче виснажливою.

Збираючись з силами, Майк ковзнув зором по навстіж розчахнутим вікнам. Рясні краплини дощу міццю тарабанили по замковим стінам, силкуючись прорватися до простиглої кімнати; і віконниці жасько рипіли, протиборствуючи шаленому вітру.

Негода мовби відображала внутрішній буревій Майка. Насилу впорядкувавши думки, що ятрили його в цупких осатанілих обіймах, наганяючи жах та неспокій, Майк, мерщій переодягнувшись в пристойний одяг, прожогом кинувся до Північної вежі ― під стукіт скаженого серця.

Поза всяким сумнівом, час уже звикати до розмов, що не віщують нічого хорошого.  

***

Гостьова кімната дядька після останнього Майкового візиту абсолютно не змінилася: та сама багата й розкішна обстава, ті самі похмурі барви ― темно-фіолетові та чорні. Зі стелі звисала величезна кришталево-золота люстра з ледь початими восковими свічками, на стінах висіли кулі-світильники, вставлені в бронзові кажанячі крила. Повсюди оздоблені золотом різьблені меблі, а широкі вікна зі стрілчастими арками обрамляли чорні оксамитові завіси. У лев’ячій пащі каміна, затуленій залізними ґратами у вигляді густого зміїного плетива з довгими роздвоєними язиками, мирно тріскотіло багаття, відбиваючись на стінах червоногарячими полисками, ― щойно підкинуті дрова мигцем розгорілися. Однак у кімнаті Любомира все одно було прохолодно й панував напівморок, а втім, господар на це зовсім не зважав.