Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Сидячи коло каміна в улюбленому кріслі з високою, як у трону, спинкою, вбраний в незмінний чорний мундир з наглухо застібнутими до самої шиї срібними ґудзиками, він тримав в одній руці келих вина, на стінках якого танцювали перелискуючись вогники від полум’я, а в іншій ― лист-шет. Його обличчя набуло різких гротескних рис, а губи похмуро щось бурмотіли, мов у забутті.       

Захряснувши за собою двері, Майк неспішно підійшов, щосили намагаючись набрати незалежного вигляду. Мимохідь його погляд впав на ще один келих, вполовину наповнений вином: бесіда достеменно буде не віч-на-віч. Цікаво, кого ще чекати?

Любомир ледь-ледь підняв лице й полоснув Майка гостроколючим поглядом, від чого той аж заціпенів. А ще зі здивуванням виявив, що дядько, попри молоде обличчя, виглядав втомленим, немовби йому остогидло саме життя: на чолі злегка помітні павутинки дрібних зморщок, під очима осіли похмурі тіні, підборіддя ще більш загострилося, а шкіра набула безкровного, мертвецького відтінку.

― Сідай, мій любий племінничку, ― відсторонено кивнув Любомир на крісло поруч.

Майк не став двічі чекати запрошення й неквапом вмостився на крісло, закинувши ногу на ногу й дивлячись повз дядька ― на поривчасті дощові краплі, що періщили по шибкам. У його серці нуртувала точнісінько така сама буря.

Усі Майкові м’язи натягнулися в болісному передчутті важливого одкровення. І воно не змусило себе довго ждати.

― Зиму знайшли, ― просто мовив Любомир ніби сам до себе.

Майк, отетерівши, спантеличено наморщив лоба, а очі гнівно зблиснули в сутіні кімнати. Кілька секунд він боровся сам з собою, щоб не вибухнути обуренням: дядько так легко про це повідомляє, наче оголосив, яку книгу читатиме на ніч, і не було ще зовсім недавно безглуздого звинувачення! Але таки стримався ― промовчав, очікуючи продовження. Однак Любомир не квапився.

Спливла довга, напружена хвилина. Врешті-решт Майк не витримав:

― І де ж Королева пропадала?

Любомир поставив лист-шет на стіл, поважно відкинувся на оксамитову спинку, без поспіху відпив ковток вина, задоволено жмурячись. Обвів Майка задумливим поглядом. І тільки тоді мовив, розтягуючи слова:

― Її знайшли на околиці Проклятого лісу. Ти ж знаєш, цей ліс має незбагненний до цього часу згубний вплив на Зимніх, і одне перебування в ньому не пророчить нічого хорошого. Подейкують, навіть саме повітря там вщерть просякнуте задушливою трутизною. Лише для Єдиних воно життєдайне.

Несамохіть Майк опустив очі, проти волі блідніючи й покусуючи губи. Він, як ніхто інший, розуміє, про що дядько говорить. Спогади з шалом накотилися на нього один за одним, немовби гігантські океанічні хвилі, що без угаву наскакують на корабель, який нищиться збуреним штормом.  

Ще малим йому доводилося відвідувати Проклятий ліс у зв’язку з частими подорожами до Діаниного замку, прозваного Самотньою вежею (усе через одну-єдину вежу, що здіймалася вище дерев, розрізаючи небо). У пам’яті чітко закарбувалося розпливчасте почуття, мов його серце падало в п’яти від незрозумілого, примарного страху, що стискав все його єство в чіпкі лещата. Опріч цього, він відчував, нібито його наче проштрикували звідусіль ― ледве не з кожного куща! ― невідомі істоти, що слідкували назирці.

Як би не силкувався Майк пояснити природу цих відчуттів, нічого путнього в голову не приходило. Пошуки раціонального зерна тільки заганяли в глухий кут. Немовби сам сенс Проклятого лісу й полягав у тому, щоб відганяти Зимніх своєю темною, моторошною енергетикою. Несусвітність якась! 

Позаяк той ліс ― цілком звичайний: всього-лиш сосни, ялини та чагарники. Таких без ліку на планеті. Тим паче що навіть Діана, бувши шестирічною, почувалася там нормально: без жодної тіні побоювання чи сум’яття. До того ж вона несамовито обожнювала прогулянки наодинці до глупої ночі… ― як була божевільним дівчиськом, так і залишилася.

Принагідно, що батьки Майка теж не скаржилися на згубний вплив Проклятого лісу. Його мама так взагалі вважала це казками «дряхлих пройдисвітів, яким би тільки книги жахів писати». На що батько лишень пригнічено хитав головою, вочевидь не погоджуючись. І хоча той ніколи й не ремствував на погане самопочуття після відвідин Проклятого лісу, однак Майк коли-не-коли помічав, як яскрава блакить татових очей тьмяніла від втоми, обличчя перемінювалося, осуваючись, а голос ставав знесиленим, наче походив з віддалених глибин потойбіччя…       

Хоч би як там було, а ще раз опинитися серед нетрів Проклятого лісу Майк не палав бажанням.

― Дозволь поцікавитися, ― з певною напругою та підозрою почав Майк, ― що Королева забула в Проклятому лісі? Якого дідька вона туди взагалі поперлася? Невже аж так сильно грибів закортіло назбирати потемки, в провалля провалитися чи, насамкінець, вовка спіймати за вухо?!

Любомир гидливо скривився, явно не схвалюючи несподіваного спалаху роздратування племінника, але Майкові було начхати.

― Годі патетично просторікувати, ― грубо процідив дядько. Та раптом гарячково схопився на ноги й підійшов до вікна. Його погляд туманно блукав по сірій дощовій стіні, начебто шукав там невидимі прописні істини.

Майк непомітно зробив декілька важких ковтків повітря: слід терміново взяти себе в руки. Королева-Зима знайдена ― це ж хороша новина, правда? Тепер Діані на певний час нічого не загрожуватиме. До її коронації так точно.