Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

Що ж, або пан, або пропав. Тепер інакше не буде. Вмостившись на перетинці, що з’єднувала унизу дві палі, він глянув у щілину, яку розколупав скобою після того, як проїхав мірошник, і тепер крізь неї краще бачив, що діється нагорі.

Перші коні заїхали на міст. Копита загупали так, що здригалися не лише дошки — тремтіли грубезні палі. А невдовзі він побачив і самих коней. Вони мелькали над вузькою щілиною один за одним, заважаючи достеменно порахувати вершників. Міст таки став ширшим. Вояки їхали по двоє. Лише перший тримався на самоті й трохи попереду. Пара, друга… третя…

Здавалося, віз гуркотить над головою, та ось коли тільки мелькнули кінські копита. Ще трохи — і буде пізно. Лук’ян штовхнув ногою каменюку, заздалегідь покладену на палю. Шубовснуло добряче, полетіли бризки. Передні вершники сполохано стримали коней, тим часом віз іще продовжував котитися, підтискаючи задніх.

— Що там за чортівня? — пролунало згори.

Вони скупчилися посеред мосту, й тоді Лук’ян вибив ногою патики, що стримували обидві жердини, кінці яких одразу ж зі свистом випросталися, вгативши коней по ногах. Гучне іржання різонуло по вухах. Коні падали, інші ставали дибки, наштовхуючись на тих, котрі гарцювали поруч. Несамовита лайка залунала згори, і, побачивши у щілину кінський живіт, Лук’ян крізь неї вгатив свого списа туди.

Дико заіржавши, кінь полковника став дибки, а коли його передні копита знову торкнулися настилу, спис увіткнувся у дошки й вістря увійшло ще глибше. Саме цієї миті Лук’ян з’явився на мості. Проламавши поруччя, один із коней упав у провалля і, повиснувши на упряжі, тягнув за собою іншого та віз. Двоє вершників також упали у річку, а Гатило з останніх сил намагався втриматися у сідлі. Вершник, наче навіжений, тягнув поводдя, та це не допомогло — його вороний іще раз звівся дибки, а тоді повалився на зад. Сторожа попереду марно намагалася приборкати зляканих та побитих коней, а віз здригався та сунувся у провалля.

— Ось де ти, байстрюче, сам прийшов… — люто сичав полковник, зводячись на ноги.

Озирнувшись іще раз назад, Лук’ян ішов до нього. Ганзевич злякано застиг у сідлі, не наважуючись заїхати на міст, і лише спостерігав, як Гатило витягає шаблю з піхов. Жоден із них не бачив, як, затиснувши в кулаці зігнутий кінець скоби, непоказний супротивник поклав її здовж своєї руки, притиснувши інший кінець до тіла вище ліктя так, що довга скоба повністю ховалася за рукою. Із криком Гатило кинувся на нього, рубонувши кривою шаблею по голові.

Рука Лук’яна скинулася догори, захищаючи голову, і полковник, якому за життя не раз доводилося розрубувати супротивника, відчув несподіваний звук торкання зброї до іншого заліза, а шабля замість перетяти руку ворога, ковзнула повз його тіло донизу, вгатившись у настил мосту. І вже нічого не міг удіяти старий вояк, хоча й бачив, як маленьке прудке тіло обертається, а скоба, вискочивши зі схову, стає продовженням його руки.

Усе відбулося за мить. Удар з розвороту встромив загнутий кінець скоби між його плечем та шиєю і, хапнувши повітря, Гатило зловився рукою, затискаючи рану, з якої сиркало й розливалося по щоці й одязі. Підхопивши його шаблю, Лук’ян кинувся назад до воза, де вояки, котрі залишилися на мості, тягли коня за вузду, аби дістатися місця сутички.

Данило вчасно побачив, що коїться і, викрутившись із останніх сил, вкресав ногами у спину фірмана, який у нестямі вицв’йохував батогом. Той лише мелькнув під кінські копита. Вискочивши на віз, Лук’ян розтяв мотузки на руках полоненого, а тоді сіконув шаблею у кінський зад. Оскаженілий кінь розкидав сторожу, не здатну впоратися з ним. За мить ноги Данила були вільні, й той схопив шаблю, що належала візникові. Сторожа Ганзевича розгублено відступала, хоча нападників було лише двоє.

Закряхтівши, Данило посунув віз до краю. Колеса зіслизнули з настилу, і другий кінь злетів за ним у річку, а велетень, здобувши волю, кинувся на ворога, несамовито рубаючи навсібіч. Простору на мості було надто мало, щоб розгублена сторожа могла скористатися численною перевагою. Намагаючись стати хоча б троє проти двох, вони лише заважали один одному. Коли впало двоє, ті, які залишилися, дременули геть.

Гатило сидів, притулений спиною до похиленої опори з поруччям, і важко дихав. Права рука його безсило сприснула на дошки, втім, ліва ще притискала те, що стирчало з тіла, заважаючи крові сюркотіти з рани. Туман уже починав застилати очі, але полковник розгледів обличчя ворога, котрий схилився над ним із шаблею у руці, його шаблею. На мить у голові проясніло, і, зглитнувши, поранений уздрів ще й другого, який стояв позаду, наче гора. Руки та ноги Данила були вільні, а правиця також стискала зброю.

— Бісова душа… — простогнав Гатило, хапаючи ротом повітря. — Від власної шаблі померти доведеться…

— Багато честі, — мовив Лук’ян, висмикуючи вільною рукою скобу з його грудей.

Полковник скрикнув. Із рани знову линуло. Поранений заборсався і, зібравши останні сили, вигукнув:

— Паля, паля чекає на тебе! У Кракові! Де Ганзевич?!

— Паля чекає на Лук’яна, — байдуже відказав той. — А я… Шейтан-бей. Перший радник Хизира, капудан-паші великого султана. І до нього тобі рук бракне.

Замах був короткий, і скоба застромилася гострим кінцем у чоло полковника, видобувши глухий стукіт та лишившись там назавжди.

— Гайда звідси! — мовив Данило. — Ганзевич до села поскакав. Зараз підмогу приведе. Швидше!

Не змовляючись, вони майнули балкою, і бігли так швидко, як дозволяли ноги. Там, унизу, текла річка Бог, та сама, до якої линуло усе живе в пошуках води, їжі й захисту. Та сама, що могла як прийняти, так і відкинути, як дати життя, так і забрати його.

Важка хмара щойно звільнила край небосхилу, проте сонце починало пекти з подвійним завзяттям. А двоє врятованих, напружуючи останні сили, бігли до річки. Вилізши на останній пагорб, вони спустилися порослим деревами схилом й увійшли у воду по пояс. Очерети на тому кінці плеса здавалися далекими, але обоє не відчували страху, пірнаючи головами у чорні відображення хмар. Це була їхня річка, й обом здавалося, що зараз нема нічого ближчого і надійнішого від неї.

— Допливеш? — запитав Лук’ян.

— Мушу, — відповів Данило. — А ти?

— Сподіваюся…

Вітер, здіймаючись над водою, куйовдив латаття, й у ньому губилися дві голови, поступово віддаляючись од берега.

***

Вони йшли степом, аби зігрітися, не присівши за всю ніч жодного разу. І лише коли рожева смужка замайоріла попереду, впали у високу траву.

— Не маю більше