Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Майк слухав непередбачене одкровення упіввуха, відверто нудьгуючи. Йому то що до походеньок Діаниного батька? Ну справді…

Коли раптом двері з пронизливим дратівливим скрипом розчахнулися навстіж, пропускаючи того, кого Майк найменше з усіх волів сьогодні бачити ― свого найзапеклішого ворога. Денис, як і личить старанному учневі, був зосередженим та серйозним. На ньому красувався вишукано-витончений червоний костюм, без жодної складочки, підібраний за останнім віянням моди.

― Викликали, вчителю? ― Його голос так і випромінював нудотну улесливість.

Помітивши Майка, Денис у ту ж хвилину перемінився: очі зчудовано вирячилися, а обличчя з гордовитого виразу стало спантеличеним. Видно, теж думав, що зустріч буде віч-на-віч... Але він хутко опанував себе і, скоряючись знакові Любомира, вмостився на ще одне крісло, закинувши ногу на ногу.

Здавалося, загальну напругу, що пронизувала повітря й згустилася навколо щільним, непроникним коконом, можна було сміливо розсікати небесною сталлю.

Майк вивчав Дениса з властивою йому холоднокровністю, хоча всередині все вирувало злющою киплячою лавою. І той відповідав йому взаємністю.

Любомир переводив погляд з одного учня на іншого, мовби оцінював, хто з них розумніший, розважливіший, сильніший ― кращий. Без крихти сумніву, дух суперництва обплітав їхні стосунки бридким, ядучим павутинням з самих пелюшок. Денис хоч і слизький тип, але ніколи не був слабаком. І чому дядько викликав ще й його?!

Десятки невисловлених уголос питань роїлися в Майковій голові, обертаючи свідомість на попіл. Кров замерзла й загусла, а всі інстинкти загострилися в жахливому передчутті.

― Радий, що ви не рветеся перегризати один одному горлянки, ― нарешті подав голос, що бринів відкритою іронією, Любомир. ― Адже вам відведена честь бути напарниками в одній, м’яко кажучи, делікатній справі. Справі, що вимагає зміїної мудрості та неабиякого самовладнання.

Подив зблиснув на Майковому обличчі перш, ніж він встиг його приховати.

― Напарниками?! ― луною повторив він, встигнувши притім помітити, як очі Дениса почали розбігатися в сутіні. Раптовий здогад блискавкою шварконув йому по хребті, викрадаючи весь кисень з легень: Денис в курсі того, що відбувається.

― Суперниками, ― глибокодумно виправив Любомир, креснувши лютими чорними іскрами з очей. Та раптом шулікою підвівся, нахиляючись над Майком хижою, грізною тінню. ― Мій любий племіннику, я завжди тобі твердив, що від дружби самі тільки труднощі. Друзі роблять нас слабкими, розчиняючи у своїх жалюгідних проблемах та прагненнях. І тільки в невпинній боротьбі загартовується дух. Власними зусиллями, наодинці, завойовується істинна перемога. Затям це раз і назавжди.

Висловившись, Любомир, наче й не було нічого, відкинувся на спинку, не відриваючи гострого, промовистого погляду від племінника.

Денис тимчасом, остаточно збайдужівши, випав з розмови, явно літаючи у власних думках.

Майкове горло дивно засвербіло, а обличчя заніміло від внутрішнього напруження. Він не зважувався розпитати подробиці, перебуваючи в неприємному, осточортілому передчутті чогось жахливого. Очікував, що Любомир незабаром сам повідомить про найважливіше. І не помилився.  

― Денис вибраний на роль запасного охоронця, ― витримавши довгу, красномовну павзу, виголосив Любомир.

Запало коротке, наче оком змигнути, безголосся. Майк насилу приборкав гнів, щоби жоден мускул на його обличчі не видав справжніх почуттів, хоча кров так і вирувала в жилах від осатанілого обурення. Оце так таємна конячка, чорт би його побрав!

Тієї ж миті впіймав на собі насмішкуватий погляд Дениса. Той явно насолоджувався видовищем, переможно відкинувшись на спинку та випнувши груди, а вуста, витягнуті в єхидний оскал, мовби по-зміїному шипіли: і що ти на це скажеш, друже?

Борючись зі всепоглинаючим тремом ― киплячим сплавом лютощів та гніву, ― Майк чимдуж зціпив зуби, що аж в скронях стрельнуло.

― Принцеса з племені Єдиних не потребує запасного охоронця, і край, ― нарешті, впоравшись з емоціями, з розстановкою процідив він. Його темнющі очі небезпечно блискали, метаючи громи та блискавки навсібіч.

― Не будь таким категоричним, ― грубо відрізав Любомир. ― Самовпевненість не одного сміливця згубила. А тебе це стосується в першу чергу, Майку. ― Його чоло прорізали дві вертикальні зморшки, видаючи гіркий осад. ― Кому, як не тобі, відати, що всі охоронці з племені Зимніх гинули далеко не смертю хоробрих. І хтозна, яка участь чекатиме тебе! ― вагомо проказав він і продовжив: ― Саме тому було прийнято, мушу визнати, доволі непросте рішення видозмінити правила вікодавньої гри, ввівши на шахівницю запасну фігуру.

― Дякую, звісно, за довіру, ― не приховуючи сардонічних нот, протягнув Майк. Та знічев’я схопився на ноги й непохитно заявив: ― Але я сам впораюся зі своїм завданням!

Денис гмикнув, відверто забавляючись перебігом подій. Майк нагородив недруга блискавичним нищівним позирком.

― Зимні-охоронці завжди помирали, ― вперто рік далі Любомир. Немовби підкреслюючи важливість своїх слів, підняв вказівний палець і відтінив: ― Завжди! Сторіччя за сторіччям здіймається над ними меч Дамокла. Ця обставина не може не насторожувати. ― Наступної миті він пройняв племінника різким, осудливим поглядом. ― Нам потрібні гарантії: якщо з тобою спотайна трапиться біда, у нас буде підготовлений гравець, який до того часу вже перебуватиме в довірливих стосунках з принцесою.